Глава 6

Тейлор

Вас коли-небудь діставали з могили? Відчуття було саме таке. Ця с... супутниця мого життя дивним чином ніби витягала мене звідти. Куди сама ж і звела.

Вони роками інтригували. Зуміли затримати прояв дракона, вже не знаю як.

Вбили мою істинну.

А тепер...

Вона веде нову гру. Треба зрозуміти правила.

Якого клятого горгула вона полізла голими руками знімати закляття з моїх губ? Від пальців цієї мерзенної тварюки по шкірі вдарив розряд. Не та брудна магія, до якої я звик, а щось незнайоме і пекуче. Наче розплавлений струм.

І викликав те, чого аж ніяк не міг викликати.

От би ще хоч раз торкнулася. Перевірити.

Втім, ні. Та й кому приємно мене торкатися? Жерарові хіба що, так він мене змалечку знає. Хіба я не бачу, як відводять погляди і задкують інші, аби не торкнутися ненароком. Раптом моя хвороба перейде? Ніхто не хоче втратити дракона.

Взагалі вся її поведінка надто дивна. Незвична.

Ненавиджу цю безпомічність. Ці стіни. Вікна.

Може, краще б дійсно з гори мене жбурнула. Навіщо оце все?

Та хто б мене питав.

Жерти хотілося нещадно. Хоча останні дні я, здається, і апетиту не відчував. Але як тільки закляття злетіло. Як тільки...

Ні. Це неможливо, тож навіть думати не буду. Просто здалося, що цей її дотик щось викликав.

А от їсти кортіло майже нестерпно. Ніби за всі минулі місяці. Смак пюре все ще стояв на язику. Справжня їжа, а не ті помиї, якими мене заливали.

Жерар не приходив. Аманда пішла вечеряти з матір’ю та Кантралом. Ще й мене додумалася покликати. Що за гру веде?!

Здалося, вона розпорядилася принести мені їжу. Та може це лише таке тонке знущання. Не вірю я, що вона раптом змінилася.

Мабуть, я трохи забувся, задивився у вікно. Легкий вітерець приємно колихав волосся, крісло теж трохи колихалося в повітрі, тримаючись на спеціальних кристалах.

Тому швидкі знайомі кроки стали для мене несподіванкою. Це надто повільне тіло навіть розвернутися не встигло, коли Лорея увірвалася у вітальню.

Воно давно вже слухалося з затримкою, наче чуже. Проклята неміч.

Сестра пригальмувала трохи. Схлипнула.

Таки натиснувши на камінь, я розвернув крісло, і вона кинулася до мене.

– Тею! – обійняла, потім, злякавшись, відпустила.

От хто боїться мене торкатися не тому що гидко, а тому що справді боїться зробити мені гірше. Тіло дійсно мерзенно слабке.

Я підняв не неї погляд.

– Що... сталося? – прохрипів. Голос все ще погано слухався, після тижня мовчання.

Ще б пак. Не наклади вони це закляття, я б ніколи не погодився одружитися на цій мерзавці. Їм потрібно було мене заткнути.

Шкода тільки, не знаю, хто саме це зробив. І доказів не маю.

– Ти говориш?! – скрикнула Лорея, і я спробував посміхнутися.

Судячи з остраху в її очах, вдалося не дуже.

– Що? – перепитав.

– Батько знову погрожує віддати мене за Шкорські! – випалила з відчаєм і відразою Лорея.

Шкорські. Старий слимак. Кантрал готовий згодувати йому власну доньку, аби втримати владу.

Від вікна почувся шерхіт. Лорея здригнулася, глянула туди. Я теж голову повернув.

Тільки одна людина лазить до мене через вікно. Ще коли був більш-менш в силі, я зробив йому дірку в охороні, допоміг прокласти шлях. Багато місяців він був єдиним, хто не давав мені з’їхати з глузду в цій порожнечі.

– Еріан? – зашарілася Лорея, підхопившись. Трохи відступаючи.

Еріан легко, по-котячому, зіскочив із підвіконня. Він не був аристократом – це видавала і занадто вільна постава, і проста куртка з грубої шкіри, і те, як він звично тримав руку на руків’ї короткого кинджалу.

На обличчі Лореї проступила посмішка. Друг не відводячи погляду дивився на неї кілька довгих секунд.

– Ваша високосте, – промовив, трохи схиливши голову на знак вітання.

Пальці стиснулися, і я нечутно видихнув. Його юнацьке захоплення моєю сестрою не пройшло ще досі. Іноді помічаю ці їхні погляди, хоча обоє знають – йому вона не дістанеться.

І я тут безсилий. Також. Як і всюди у власному житті!

– Ти знову ризикуєш, – прошепотіла вона.

– Хіба я міг інакше? – Еріан криво всміхнувся, нарешті перевівши погляд на мене. – Хтось же має приглянути за твоїм братом.

Лорея опустила очі, Еріан же додав з нотками хвилювання:

– Тей, ти як? Кажуть, Аманда вивела тебе на прогулянку силоміць? Що вона задумала?

Горло здавив спазм. Говорити було боляче, але необхідно.

– Знати б, – прохрипів я.

Еріан застиг. Його очі розширилися, він швидко глянув на Лорею, шукаючи підтвердження.

– Ти... ти говориш?! Сто червів, Тею! Невже ліки подіяли?

– Не ліки. Сам не розумію. Аманда щось витіває.

– А ще він поїв! – похвалилася Лорея з радістю.

– О, то можу знов приносити тобі твоїх улюблених мацарів?

Я посміхнувся. Попри всі заборони Шкорські, Еріан таки довгий час таскав мені щось смачненьке зі столиці.

Він підійшов ближче, присівши навпочіпки біля мого крісла, щоб бути на одному рівні зі мною. У його погляді не було жалю – тільки міцна, перевірена роками вірність.

– Якщо ця стерво вирішила пограти в добру дружину, нам то на руку, – тихо промовив він. – У місті неспокійно, Тею. Ваше весілля викликало купу пліток і припущень. Народ шепочеться.

– Народ завжди шепочеться, – видихнув я.

– Як все це сприйняли Кантрал і Шкорські? – Еріан майже несвідомо обернувся до Лореї, хоча питав мене.

– Батько знову погрожує віддати мене за нього! – викрикнула сестра, в голосі звучали відчай і огида.

Еріан збліднув. Його пальці так сильно стиснули підлокітник мого крісла, що шкіра на кісточках побіліла. Розпрямившись, він дивився на Лорею – у цьому погляді було так багато всього, та більш за все лють від власного безсилля. Він не міг викликати принца на дуель, не міг просити її руки. Він міг лише стояти поруч у тіні.