Глава 6

Тейлор

Вас коли-небудь діставали з могили? Відчуття було саме таке. Ця с... супутниця мого життя дивним чином ніби витягала мене звідти. Куди сама ж і звела.

Вони роками інтригували. Зуміли затримати прояв дракона, вже не знаю як.

Вбили мою істинну.

А тепер...

Вона веде нову гру. Треба зрозуміти правила.

Якого клятого горгула вона полізла голими руками знімати закляття з моїх губ? Від пальців цієї мерзенної тварюки по шкірі вдарив розряд. Не та брудна магія, до якої я звик, а щось незнайоме і пекуче. Наче розплавлений струм.

І викликав те, чого аж ніяк не міг викликати.

От би ще хоч раз торкнулася. Перевірити.

Втім, ні. Та й кому приємно мене торкатися? Жерарові хіба що, так він мене змалечку знає. Хіба я не бачу, як відводять погляди і задкують інші, аби не торкнутися ненароком. Раптом моя хвороба перейде? Ніхто не хоче втратити дракона.

Взагалі вся її поведінка надто дивна. Незвична.

Ненавиджу цю безпомічність. Ці стіни. Вікна.

Може, краще б дійсно з гори мене жбурнула. Навіщо оце все?

Та хто б мене питав.

Жерти хотілося нещадно. Хоча останні дні я, здається, і апетиту не відчував. Але як тільки закляття злетіло. Як тільки...

Ні. Це неможливо, тож навіть думати не буду. Просто здалося, що цей її дотик щось викликав.

А от їсти кортіло майже нестерпно. Ніби за всі минулі місяці. Смак пюре все ще стояв на язику. Справжня їжа, а не те помиї, якими мене заливали.

Жерар не приходив. Аманда пішла вечеряти з матір’ю та Кантралом. Ще й мене додумалася покликати. Що за гру веде?!

Здалося, вона розпорядилася принести мені їжу. Та може це лише таке тонке знущання. Не вірю я, що вона раптом змінилася.

Мабуть, я трохи забувся, задивився у вікно. Легкий вітерець приємно колихав волосся, крісло теж трохи колихалося в повітрі, тримаючись на спеціальних с кристалах.

Тому швидкі знайомі кроки стали для мене несподіванкою. Це надто повільне тіло навіть розвернутися не встигло, коли Лорея увірвалася у вітальню.

Воно давно вже слухалося з затримкою, наче чуже. Проклята неміч.

Сестра пригальмувала трохи. Схлипнула.

Таки натиснувши на камінь, я розвернув крісло, і вона кинулася до мене.

– Тею! – обійняла, потім, злякавшись, відпустила.

От хто боїться мене торкатися не тому що гидко, а тому що справді боїться зробити мені гірше. Тіло дійсно мерзенно слабке.

Я підняв не неї погляд.

– Що... сталося? – прохрипів. Голос все ще погано слухався, після тижня мовчання.

Ще б пак. Не наклади вони це закляття, я б ніколи не погодився одружитися на цій мерзавці. Їм потрібно було мене заткнути.

Шкода тільки, не знаю, хто саме це зробив. І доказів не маю.

– Ти говориш?! – скрикнула Лорея, і я спробував посміхнутися.

Судячи з остраху в її очах, вдалося не душе.

– Що? – перепитав.

– Батько знову погрожує віддати мене за Шкорські! – випалила з відчаєм і відразою Лорея.

Шкорські. Старий слимак. Кантрал готовий згодувати йому власну доньку, аби втримати владу.

Від вікна почувся шерхіт. Лорея здригнулася, глянула туди. Я теж голову повернув.

Тільки одна людина лазить до мене через вікно. Ще коли був більш-менш в силі, я зробив йому дірку в охороні, допоміг прокласти шлях. Багато місяців він був єдиним, хто не давав мені з’їхати з глузду в цій порожнечі.

– Еріан? – зашарілася Лорея, підхопившись. Трохи відступаючи.

Еріан легко, по-котячому, зіскочив із підвіконня. Він не був аристократом – це видавала і занадто вільна постава, і проста куртка з грубої шкіри, і те, як він звично тримав руку на руків’ї короткого кинджалу.

На обличчі Лореї проступила посмішка. Друг не відводячи погляду дивився на неї кілька довгих секунд.

– Ваша високосте, – промовив, трохи схиливши голову на знак вітання.

Пальці стиснулися, і я нечутно видихнув. Його юнацьке захоплення моєю сестрою не пройшло ще досі. Іноді помічаю ці їхні погляди, хоча обоє знають – йому вона не дістанеться.

І я тут безсилий. Також. Як і всюди у власному житті!

– Ти знову ризикуєш, – прошепотіла вона.

– Хіба я міг інакше? – Еріан криво всміхнувся, нарешті перевівши погляд на мене. – Хтось же має приглянути за твоїм братом.

Лорея опустила очі, Еріан же додав з нотками хвилювання:

– Тей, ти як? Кажуть, Аманда вивела тебе на прогулянку силоміць? Що вона задумала?

Горло здавив спазм. Говорити було боляче, але необхідно.

– Знати б, – прохрипів я.

Еріан застиг. Його очі розширилися, він швидко глянув на Лорею, шукаючи підтвердження.

– Ти... ти говориш?! Сто червів, Тею! Невже ліки подіяли?