Глава 5

– Ось ви де! – полегшено вилетіла мені назустріч Моллі. – Ми вас вже загубили! Ви ж навіть не обідали! А вже вечеря, і королева...

Вечеря? Я кинула погляд у вікно. Треба ж, дійсно! Засиділася.

– А мій чоловік обідав? – нахмурилася.

– Він пив бульон, – пробурмотіла служниця.

Знов бульон!

– А їжа? Я вранці веліла поміняти годування! Де Жерар?

– Але ж...

Невже його знову не пустили? Я ледь втрималася, аби не нагримати. Прикрила очі, стримуючи лють, після розплющила і спокійно, як тільки могла, промовила:

– Якщо хтось перешкоджатиме доступу Жерара до Тейлора, вижену геть. Зрозуміло?

– Т-так, – заїкаючись, булькнула Моллі.

– Бігом! – гримнула я, і вона зірвалася з місця.

Лише після того, як служниця передала на кухню мої розпорядження, я дозволила нарешті їй привести себе до ладу.

Ох і довго тут займає часу вбирання! Ці сукні з важкими спідницями, зачіски! Треба буде якнайшвидше опанувати магію, яка скоротить цей час.

Хвилюватися, де шукати покої королеви, не довелося: принц-консорт особисто прийшов мене провести. Ще й роздратовано очікував у вітальні наших із Тейлором покоїв, поки Моллі сколювала останні прядки.

Та перед тим як вийти до нього, я все ж заглянула к чоловіку.

Він сидів у столовій, Жерара ще не було. Дивно. Може, готують щось спеціально?

Побачивши мене, він на мить застигнув. На дні пильного погляду спалахнуло щось незрозуміле, чого я не могла розпізнати.

Вже навряд чи він не бачив Аманду в гарній сукні, весільна була ще гарнішою. Отже, тут щось інше. Тільки що?

– Ваша матуся покликала мене на вечерю, – промовила я. Сподіваюся, інших королев тут точно немає!

Його губи презирливо вигнулись.

– Підете зі мною? – вирвалося швидше, ніж я встигла усвідомити, чи потрібно так свавільничати.

Він здійняв брову. Вираз обличчя став ще презирливішим, ніби я запропонувала йому з’їсти жабу.

– Добре, – промовила я. – А мені все ж доведеться.

Відправила Моллі, яка прибирала мій туалетний столик, поквапити Жерара. І рушила до вітальні.

Втім, щось не подобається мені, що консорт так вільно сюди заходить. Потрібно буде посилити варту.

– Ти неперевершена, дитино, – промовив Кантрал, крокуючи мені назустріч.

Очі, щоправда, блиснули зовсім не батьківським вогнем. Збоченець! Знає мене, тобто Аманду, ледь не з пелюшок, а туди ж! Фу.

– Чого мені чекати? – запитала про всяк випадок.

– Все те саме, – повів плечем принц, не надто прояснивши ситуацію.

Покої королеви знаходилися геть в іншому крилі палацу. Похмура готика, важкі оксамитові штори, запах трав і де-не-де сліди магії. Сама Емільда виглядала набагато старшою за свої роки. Змарніла, бліда, в темному одязі – вона здавалася живою тінню.

А їй же не більше, ніж було мені в своєму світі!

Вечеря була накрита на невеликому круглому столі, застеленому важкою скатертиною кольору стиглої вишні. Срібні прибори на чотирьох осіб тьмяно виблискували у світлі магічних світильників, що імітували справжній вогонь.

Королева вже сиділа за ним в своєму кріслі.

Шкодуючи, що ще не встигла дібратися до підручника по етикету, я поклалась на пам’ять тіла. Підійшла до неї і зробила реверанс.

– Подбаєш про мого сина? – проскрипіла вона, піднявши погляд.

І там, в глибині, блиснуло щось болюче, втомлене.

Ти б сама про нього подбала! Коли була там останній раз? Втім я цього не сказала, лише:

– Звісно, ваша величносте.

– Все буде добре, – посміхнувся Кантрал так щиро, що я мало не повірила в його святість.

От же перевертень, майстер перевтілень! Така чиста посмішка, зовсім інше обличчя – просто душка-чоловік!

– А ось і Лорея, – розвернувся назустріч доньці, яка входила до зали.

Слуги безшумно розставляли страви: запечена дичина під густим ягідним соусом, піраміди з солодких фруктів та тонісінькі скибочки сиру, що пахнули гірськими травами. Все виглядало бездоганно, але панувала така тиша, що було чути лише легкий дзвін приладів о тарілки.

Королева Емільда знаходилася навпроти мене. Вона повільно піднесла до рота вилку з маленьким грибочком, наче виконувала механічну дію. Її очі були напівзаплющені, обличчя здавалося восковим.

Кантрал сидів поруч із нею, час від часу дбайливо підправляючи її шаль або підсовуючи ближче келих із вином. На перший погляд – ідеал турботи. Але я, придивляючись, помітила, як він іноді торкається її зап’ястя, і повітря навколо них на мить ледь помітно здригається, наче від спеки.

– Мамо, – раптом тихо озвалася Лорея, колупаючи шматочок дичини в тарілці. – Ви знаєте, Тейлору сьогодні наче стало трохи краще. Він... він навіть поїв самостійно. Майже цілу порцію! І ми бачили, як він гуляв у саду. Повітря пішло йому на користь.

Я завмерла, не донісши виделку до рота. Дівчина не згадала Жерара, розумниця, мене на диво також, але її голос тремтів від надії.

Емільда ледь помітно здригнулася. Її туманний погляд на мить сфокусувався на доньці, на дні зіниць промайнув промінь материнської радості.

– Поїв?.. – прошепотіла вона. – Тейлор...

– Досить! – голос Кантрала пролунав як удар батога.

Він різко відклав ніж, і той із брязкотом упав на стіл. Принц-консорт повернувся до доньки, і його обличчя спотворилося гнівом.

– Лореє, скільки можна плекати ці марні ілюзії? Ти ж знаєш, у якому стані твоя мати. Навіщо ти раниш її цією брехнею? Один ковток бульйону – ще не одужання. Тейлор вгасає, і боги знають, що надія в такому випадку – це найгірша отрута.

– Але це не фантазії! – Лорея відчайдушно підняла очі на батька.

– Те, що він проковтнув ложку їжі, не змінить того, що він – дракон-пустушка. Ти хочеш, щоб завтра, коли йому знову стане гірше, серце королеви розірвалося від розчарування?

– Він справді виглядав інакше. Йому потрібен хтось... хто не буде просто дивитися, як він помирає.