Глава 4

– Ти що, зовсім здурів?! – я навіть і забулася, що кажу це місцевому монарху.

А потім дійшло ще дещо:

– Ти розмовляєш! – викрила я, ледь не тицьнувши в нього пальцем.

В останню мить в кількох сантиметрах пригальмувала. Достатньо попереднього торкання.

Тейлор спробував додати щось іще, але з горла вирвалося лише незрозуміле булькотіння. І, щільно стиснувши вуста, він замовк.

– Ти взагалі-то краще частіше тренуйся розмовляти, – порадила я. – Бо голосові зв’язки атрофуються.

Ще один дивний погляд. Може, він не знає, що таке голосові зв’язки?

– Гаразд, – видихнула я. – Ходімо назад. Години дві вже гуляємо. Тобі не холодно?

Сонце вже перебігло десь на сусідні верхівки і здійнявся вітерець. Мені й самій стало зябкувато.

Тейлор нічого не відповів, тільки пропалював мене поглядом. Був би його величність здоровий, погляд, мабуть, був би неймовірно важким. Під ним і зараз ставало не по собі.

Я підняла була руку, щоб торкнутися його пальців, перевірити, чи не змерз. Угу, ще й ніс помацати, як дитині.

Та так і не наважилася, згадавши про магічний опік. Натомість взялася за ручки крісла і повезла його по повітрю.

Тейлор поклав кисть на підлокітник. Рух дався йому важко – не дивно, якщо він тиждень не їв та м’язи не використовував.

Там знаходилися якісь камінці, що засяяли різними кольорами.

Магічні!

Крісло раптом рвонуло вперед, ледь не вронивши мене.

Кілька митей я вдивлялася йому услід. І що це було?

Але Тейлор навіть не обернувся, так і продовжував летіти попереду. Гордий.

Видихнувши, я пішла слідом, не наздоганяючи, але й не випускаючи з поля зору.

На підході до основного палацу нас зустрів Жерар.

От хто й не приховував хвилювання. І не боявся і руки помацати, і ще одним покривалом укрити.

– Хто тобі дозволив?! – раптом гримнув голос, якій змусив мене здригнутися і одразу ж згадати нічні події. Громовий, владний, просякнутий отрутою.

Принц-консорт! І він виглядав так, ніби зараз спопелить нас усіх на місці.

Слуга весь зіщулився, знітився під важким поглядом принца. Боязко відсахнувся від свого підопічного, втім, тремтячими руками все ж поправив додаткове покривало на його колінах.

– Я! – ступила я назустріч Кантралу.

От чий погляд ледь не пропалив у мені діру!

– А не забагато ви на себе берете, ваша величносте? – наблизився він до мене, відчутно скреготнувши зубами. Обдав запахом алкоголю і роздратування.

– Аж ніяк ні, ваша високосте, – я навмисно виділила його нижчий титул, холодно посміхнувшись. Рукою подала знак Жерару увозити Тейлора.

Старий не розгубився, із радістю підхопив коляску і майже побіг у величезні арчасті двері зі швидкістю, якої важко було очікувати від його віку.

– Якщо він захворіє та помре, відповідати вам, – видав принц.

– Наскільки я розумію, мені в будь-якому випадку відповідати, – я не відводила очей.

– Ти змінилася, Амандо, – зміряв він мене поглядом. – Не забувай, чим ти мені зобов’язана.

Гадки не маю! Але відповідати не стала.

– З вашого дозволу, – кивнула сухо, розвертаючись до дверей з ідеально прямою спиною.

– До речі, королева чекає на вас на вечерю, – кинув він мені услід.

Цього ще не вистачало! Якщо є жива королева, то хто я? Не може ж бути дві королеви? Може я принцеса-консорт? Але ж величність... Питань більшало з кожною хвилиною.

– Неодмінно прийду, – озвалася я, дуже сподіваючись знайти гарну відмазку.

Тейлор із Жераром були у ванні. Мабуть, чоловік все ж таки трохи змерз на гірському повітрі, або ж Жерар просто хотів заховати господаря подалі від очей Кантрала.

Чому Жерарові не дозволяли доглядати за ним?

Я швидко перевдягнулася в легку домашню сукню, і тут мій погляд упав на тумбу біля ліжка.

Там лежала стопка книг. Раніше їх точно не було! Заінтригована, наблизилася.

На самій горі білів клаптик паперу з коротким написом: «Це може тобі згодитися».

Я завмерла. Може, це я сама – тобто Аманда – передала їх мені? Може, вона знала... і наказала комусь занести зранку?

Хоча судячи з того, що я про неї дізналася, підозрювати її в людинолюбстві не доводиться.

Тоді... хтось знає про мене? Друг чи ворог? Хоче допомогти – або натякнути, що маю перед ним борг?

Принаймні книги, сподіваюсь, будуть корисними. Навряд чи хтось спеціально написав неправдиві трактати заради однієї свавільної потраплянки.

«Історія Аралли», «Історія королівського роду Ар-Рандин», «Етикет», «Придворний каталог». Те, що лікар прописав.

Забравши їх в оберемок, я пішла у пошуках зручного місця, де мене не відволікатимуть. І через кілька кімнат виявила кабінет.

В ньому панував запах старого паперу та пустки. Високі стелажі з темного дерева сягали стелі, масивний стіл був інкрустований дорогим камінням. Здавалося, колись тут вирувало життя, можливо, сам Тейлор працював до хвороби. Але зараз усе вкривав товстий шар пилу.

Чихнувши від затхлого повітря, я відкрила вікно. Помилувалася краєвидом на величні вершини. Гірська свіжість миттєво вимела сморід застою.

Я розслабилася, і рука якось машинально склалася в жесті, пальці клацнули, вивільняючи лоскітну силу, вкладаючи в жест. Магію!

Легка зеленувата хвиля пройшлася кабінетом, вимітаючи пил у вікно – я ледь встигла забратися з дороги!

Ого! Оце рівень прибирання! А що ще я вмію?

Тіло не відгукнулося, а експериментувати було страшно.

Опустившись за стіл, я обрала одну з книг – історію королівської сім’ї. Скорочитанням ніколи не володіла, тому відкрила одразу останні сторінки.

Так! Там йшлося і про Тейлора, і про принца-консорта, і про королеву Емільду! Зовсім потроху, але загальне враження вдалося скласти.

Світ називався Аралла – тільки я поки не розібралася, чи весь, чи лише одна країна. А якщо так, чи є інші. Проте в неї була столиця Фекура, хоча останні кілька років королівська сім’я живе тут, на горі. Тож і майже весь двір переселився на навколишні верхівки.