Глава 3-2

Недовго думаючи, я потягнулася пальцями, намагаючись схопити цю примарну нитку, смикнути за неї.

– Ауч! – руку обпекло гострим болем, наче я торкнулася розпеченого металу.

Тейлор сіпнувся, на його обличчі на мить проступила дивна зеленувата пляма.

Я подивилась на свої пальці. Він теж.

На них залишився чорний слід від опіку.

– Принаймні закляття не моє... – пробурмотіла я, дмухаючи на пальці.

Ох, Ліндо, будь обережніше! Он у принца-короля знову очі розміром з кредитні картки! І стільки подиву в них, змішаного з підозрою!

Витерши пальці о салфетку, я знову взялася за ложку. П’є ж він воду з бульонами, тож і пюре з’їсть.

Ох, раптом дійшло. Це ж був мій перший дотик до чоловіка.

І тут все не гаразд. Обпалила і його, і себе!

Втім, воно того вартувало: пішло жвавіше. Він почав ковтати, хоча кожен рух давався йому з трудом.

Магічної павутинки я більше не бачила, як не намагалася роздивитися. Сховалася мразота. Принаймні мені її точно витягнути не вдалося.

І чим я тільки думала! Нічого не знаючи. Потрібно хоч книги якісь про магію почитати.

– Що ж, вже краще, – посміхнулася, коли майже півтарілки було з’їдено. – А тепер підемо на прогулянку. Жераре!

Старий з’явився одразу, побачив результати моїх зусиль і просяяв.

– Збери його на прогулянку.

– О! – ще більше розквітнув старий. Але раптом якось згорбився: – Але ж главмаг Шкорські не велів...

Так, а це ще що за новий персонаж? Погодьте, я ще з попередніми не розібралася!

До речі, десь я це вже чула.

Точно! Принц-консорт грозив доньку за нього віддати!

– Чому? – перепитала.

– Каже, мовляв, небезпечно... Але ж повітря, як без нього? І сонця?

– То спитав би в того Шкорські.

– Я в барські діла не лізу, мені б хлопчика на ноги підняти.

– Гадаєш, це можливо? – обережно поцікавилася я.

Жерар важко зітхнув:

– Без дракона... самі знаєте, майже неможливо.

Нічого такого я не знаю, але питати не стала. Бо мабуть і в нього є межа, до якої він в барські діла не лізе. А як вирішить, що я підставна королева, так цілком і влізти може.

– Тож, оскільки піклування про чоловіка тепер лежить на мені, – посміхнулася я, – то збери його, будь ласка. А я сама теж зберуся.

Хоч зорієнтуюся, що тут до чого.

Жерар просяяв, і вже за п’ятнадцять хвилин я товкала перед собою літаюче крісло. Обпечені пальці замазала тією ж маззю, яка допомогла мені позбавитися синців. І намагалася тримати так, щоб ніхто не помітив.

Ноги Тейлора були прикриті покривалом з візерунками, в темному волоссі до плеч ледь поблискували камінці корони-тіари. Але його обличчя я не бачила.

Ох, гарна все-таки річ ця коляска! Ніякі сходинки з нею не страшні, магічні кристали собі знай горять знизу та працюють.

Тож я вперше вийшла на...

Палац дійсно розкинувся на горі. Він мав багато різних будівель, поєднаних між собою садами та терасами, настільки гарними, що дух захоплювало!

При цьому така собі готика на вершині світу. Тонкі шпилі і купа якихось кам’яних страховиськ всюди, де тільки можна.

А ще – дракони! Вони літали в ясному небі, щоправда, далеко і до нас не наближувались.

З годину, мабуть, я ходила парковими доріжками, заглиблюючись все далі. Може, треба було поговорити з чоловіком, та про що? І взагалі, надто багато вражень викликали краєвиди.

Знизу, навкруги, де-не-де виднілося місто. Сусідні скелі теж були зайняті палацами, мабуть, місцевих аристократів. На одній виднівся храм, такий само готичний, тільки повністю білий, ніби мармуровий. Той, де ми з Тейлором побралися. Теж із повним фасадом-бестіарієм.

Ми зупинилися біля самого обриву. Сонце припікало, вітер розвівав волосся. Тут, мабуть, круто на світанку – сонце якраз розгоралося, наближався полудень.

Треба буде пошукати ще протилежну терасу. Де можна милуватися заходом сонця.

Опустивши спеціальним важельком крісло на землю, я наблизилася до краю і глянула вниз.

Я ніколи не боялася висоти. Темряви – да, все здавалося, що звідти глядять чиїсь холодні очі. А от висоти – ні. Колись і з парашутом стрибала, і всілякі атракціони полюбляла. І зараз вона теж не лякала мене. Навпаки, дарувала відчуття волі

– Скинеш? – раптом долинуло хрипке, надтріснуте запитання.

Я ледь не підстрибнула, з подивом розвернулася до чоловіка. Він дивився прямо, безстрашно.