Глава 3

– Що привело вас сюди? – замість відповіді, я рушила до столу і зайняла вільне крісло.

Тейлор так само мовчав, але погляд вже не був таким скляним. Навпаки – очі, здалося, починали горіти, стали яскравішими. Вони в нього темно-карі, виявляється. Вродливі.

– Хотів дізнатися, як Тей.

Тей? Щось цей гість не був схожий на рівню принцові, чи королю, чи хто тут мій чоловік. Він взагалі не був схожий на аристократа! І манера триматися здавалася надто вільною А відкритий балкон навівав на думки, що проникнув у палац не зовсім легальним шляхом.

Хто він? Друг? Чи шпигун принца-консорта, засланий розвідати, що в нас тут коїться?

Втім, гадаю, Тейлор зміг би відвести крісло, якщо не хотів би слухати балаканину цього хлопця. Якщо його не тримають силою, звісно.

У, як же все складно!

– Дізналися? – здійняла я брову.

– Видаш мене? – зухвалий, твердий погляд.

– Якщо не заподієш Тейлору шкоду – ні, – треба ж якось ґрунт намацувати.

Втім, з намацуванням вийшло явно не дуже. Незнайомець закашлявся, очі мало не вилізли на лоба. Ніби це єдине, що він аж ніяк не очікував від мене почути!

Довелося тримати покерфейс.

– Міледі! – пролунав зі сторони спальні вигук Моллі.

Хлопець вмить здійнявся на ноги. Не встигла я і очима кліпнути, як кинувся до балкону, підтверджуючи мою гіпотезу. І зник, шурхнувши кудись за балюстраду.

А тут, між іншим, поверх третій! Та ще й скеля внизу, якщо я вірно розумію.

Я сіпнулася була за ним, але зупинила себе. Перевела погляд на служницю.

– Ох, ви тут, пані, – Моллі забігла до кімнати, засапавшись. – Вибачте, я не встигла допомогти... чому ви не покликали?

– Все гаразд, Моллі. Вели подати нам сніданок, будь ласка.

– Але... – вона зиркнула на Тейлора.

Що не так? Вже й сніданок неможна замовити в номер... у власні покої, в сенсі!

Чи вони Тейлора ще й голодом морять? То-то він такий худющий.

– Проблеми? – ледь звела я брови, вперше свідомо використовуючи репутацію Аманди. Вже якщо її рівні не люблять, то слуги, мабуть, й поготів мають побоюватися.

Спрацювало, Моллі трохи зблідла і кинулася до дверей:

– Сію секунду, міледі!

– І Жерара поклич! – кинула я навздогін.

Принаймні слуга Тейлора не дивився на мене з неприкритою ненавистю. Він взагалі викликав враження м’якого доброго майже дідуся, тож може хоч з нього вдасться щось витягти?

Жерар примчався швидко, стривожено ковзнув поглядом по мені і втупився у Тейлора. Його обличчя, порізане зморшками, світилося тривогою, поки він не переконався, що з господарем усе гаразд. Потім перевів здивований погляд на мене:

– Щось сталося, міледі?

– Ви вже годували Тейлора?

Очі того знову зупинилися на мені, з поміссю здивування та пильної підозри.

– Так це... – Жерар почухав потилицю, – він же не їсть нічого. Тільки воду та бульйон вливаємо.

– Давно? – спочатку запитала, а після схопилася я.

Втім, Жерара питання не насторожило, на відміну від його величності. Той мене вже майже відкрито буравив.

Але слуга дивився на мене і того не помітив.

– Та ось як розмовляти перестав, вже з тиждень, мабуть. Коли йому погіршало.

Я кивнула про всяк випадок.

– І все ж принеси, будь ласка, чогось м’якого, перетертого. Може, картоплі з м’ясом?

Гадки не маю, чи є тут картопля, але слово на язик прийшло. І, здається, навіть подиву не викликало. Отже, якийсь аналог точно був.

– Зараз, ваша світ... тобто, величносте! – і Жерар поквапився до виходу. Ледь не зіткнувшись із Моллі, котра якраз несла тацю зі сніданком.

З якого, на жаль, ніякою кавою не пахло. Невже доведеться все життя без неї жити? Втім, інші запахи були приємні, пряні і ситні.

За мить стіл був накритий. Прибори принесли тільки на мене. Отже, Моллі знає, що Тейлор не їсть. Або все це цілком на Жерарові.

Відпустивши служницю, я задумливо поставила лікті на стіл, зчепивши пальці. Їсти під поглядом Тейлора розхотілося зовсім.

Отже, за тиждень до весілля йому стало погано. Він і розмовляти, і їсти перестав.

А може, йому допомогли? Може, не хотів він цього одруження, а хтось боявся, що скаже «ні»? А заразом і голодом його зморити.

Тобто план залишити мене – Аманду – королевою? А потім? А як же попередня королева? Вона ж іще жива наче.

Може, принц-консорт хотів одружитися на Аманді? Але ж він і без того одружений на королеві, навіщо йому переходити з консорта однієї до консорта іншої?

Чи це сама Аманда інтригувала? Може, вона й наклала на нього чари? А чому тоді лікарі з магами нічого не помітили?

Хоча не схоже, щоб тут взагалі трудилися маги. Скоріш за все усі пляшуть під чиюсь дудку. І явно не Тейлора.

Отже, потрібен незалежний та сильний маг.

Роздумуючи, я зачепилася поглядом за його губи. Якось дивно. Слова, їжа... якесь закляття саме на губах?

Між іншим, вродливих. Якби не оця майже сіра білизна шкіри обличчя. Запалі щоки.

Він свердлив мене поглядом, не даючи думати. Наче я збиралася підсунути йому порцію отрути. Як же мені налагодити з ним контакт?

– На тебе накладено закляття? – запитала напряму.

Ну, принаймні, розбовкати точно не зможе.

На цей раз подив був значно більшим і виразнішим! Диво, що він не закашлявся, як попередній візитер.

– Це так чи ні? – уточнила я, але нас перервав Жерар.

Він приніс щось дійсно схоже на картоплю з м’ясом. Все ретельно перетерте і на вигляд досить пісне. Бульон – куди ж без нього. І теплої води.

– Давайте я... – почав був, потягнувши руку до ложки, але я качнула головою:

– Дякую, Жераре. Я сама.

Він придивився, ніби намагаючись зрозуміти, чи вірно все розчув.

– Покличу, якщо знадобишся, – кивнула я.

– Звісно, міледі, – намагаючись не видавати розчарування, рушив він з наших покоїв.

Видихнувши, я піднесла чашку до губ Тейлора, щоб він ковтнув. Губи привідкрились ледь-ледь, змусивши задуматися, чи є тут якийсь аналог трубочок. Знадобилися б.