Глава 2

Ем... що?! Ми так не домовлялися!

Я обернулася на Тейлора. Той дивився на нас, і його погляд буквально заливало ненавистю. Та на жаль, одним лише поглядом цьому жеребцю нічого не відірвеш.

Знати б, що він знає! Бо я таки нічого.

– Вибачте, ваша в... – я на мить зам’ялася, гарячково підбираючи звернення. Величність? Високість? Сам чорт ногу зломе.

Але Кантрал закінчити не дав. Його рука владно лягла мені на потилицю, він притягнув мене до себе і брутально, по-господарськи уп’явся губами в губи. Від нього пахло місцевими парфумами і владою – задушливий коктейль, від якого хотілося чхнути, а не розтанути.

– Як довго я на це чекав, – прошепотів хрипко.

Майже не усвідомлюючи, що роблю, я уперлася долонями в його груди. Відштовхнути цього бугая сил не вистачило, але принаймні цілуватися йому стало незручно.

– Тейлор дивиться на нас! – прошипіла я, відвертаючи обличчя. Чомусь це кололо сильніше, ніж те, як консорт поводиться.

– Саме в цьому і був план, хіба ні? – хмикнув Кантрал, відтісняючи мене ближче до ліжка, де лежав нерухомий Тейлор. – Нам потрібна його енергія, інакше ніхто не повірить, що дитина – від нього.

Що?!

Здається, я на мить втратила щелепу. Боже, куди мене занесло? Щось з такими звичаями вже й бонус у вигляді молодого вродливого тіла не здається привабливим. Відпустіть мене додому!

Втім... а що тоді станеться з Тейлором? Судячи з того, як тут до нього відносяться, йому тут взагалі не вижити. Ані якщо він виконає свою функцію, ані якщо ні.

– Прибери від мене руки! – знову вилізла моя істинна сутність.

Ненавиджу, коли чоловіки лізуть без дозволу. Мій простір – моя фортеця, і вхід туди лише за перепустками!

Кантрал зупинився. Глянув на цей раз не стільки з подивом, скільки з обіцянкою розправи:

– Не здумай обдурити мене, Амандо. Це я привів тебе на королівський трон. І я ж можу зробити так, що ти впадеш. Боляче.

– Хто повірить, що він... ми... – я осіклась, кинула погляд на Тайлора.

Не хотілося принижувати його ще сильніше. Але ж дійсно! Він навіть не розмовляє!

– Ніхто не знає, що відбувається у вашій спальні. Головне, щоб енергія підтвердила спорідненість. А вона підтвердить, якщо ми постараємося прямо зараз...

Багато чого хотілося висказати! Але я геть не розуміла, що тут коїться. Які інтриги плели ці двоє, або цей один, втравлюючи дівчину. І що мені тепер розхльобувати.

Тому промовила лише:

– Твоя донька бачила нас.

Він скривився так, наче річ йшла про якусь потвору.

– Лорея нікому не скаже, – відрубав. – А якщо відкриє рота – піде заміж за старого Шкорські. Втім, вона і так піде, вже небагато часу залишилось.

На ці слова Тейлор раптом сіпнувся. Схоже, дівчина була йому не байдужа.

Кантрал кинув на нього погляд, посміхнувся – холодно, зверхньо. Як тільки сильний може дивитися на слабкого.

– Тож завершимо все скоріше, аби ні в кого не закралося підозр, – хмикнув, раптово кидаючи мене на ліжко поряд із Тайлером.

Пеньюар затріщав по швах, коли принц ледь не розірвав його на мені.

– Ні! – зашипіла я, пригадуючи прийоми з минулого життя.

Це тіло не було звично до якого-небудь айкідо, але мій розум пам'ятав: у кожного самовпевненого самця є болючі точки. Коли він навалився зверху, я різко вивернула йому кисть і вперлася коліном туди, куди чоловікам краще не отримувати ударів.

Кантрал заричав від несподіванки й болю. Перехопив мої руки, втискаючи їх у матрац, і роздер шовк на моїх грудях.

– Не зли мене, невдячна! – прошипів у обличчя, другою рукою розстібаючи пояс своїх штанів. – Тобі тут ніхто не допоможе, а я своє отримаю!

Кілька митей я відчайдушно опиралася, відчуваючи, як на зап’ястях затягуються браслети майбутніх синців.

– В те, що він мене зґвалтував, вже точно ніхто не повірить! – крикнула відчайдушно прямо в його розлючене обличчя. – А я мовчати не стану! Лікарів покличу! Всіх зберу!

Як не дивно, аргумент подіяв. Кантрал пригальмував. Його подих, важкий і гарячий, обпікав мою шию. Кілька секунд він боровся із власним сказом, але розум таки переміг гормони.

Тільки-но переді мною був мужик, в якого зриває дах від бажання. Аж ось розумові здібності взяли верх. Він відсторонився. Окинув мене поглядом, в якому проступило... щось між повагою і обіцянкою розірвати на шматки.

– Ти про це пожалкуєш, паскудо! – він з усієї дурі влупив кулаком по ліжку між мною та Тейлором.

Зіщулившись, я на мить замружилася, очікуючи удару.

Але наступної миті вся його немала вага гнучким рухом хижака піднялася з мене.

Прихопивши розкидані речі, він рушив у сторону вітальні, чомусь вирішивши не виходити через двері спальні.

– Дивись, щоб не ти, – тихо прошипіла я йому вслід.

У вітальні стукнули двері.

Здається, я нажила собі ворога. Сподіваюсь, не єдиного спільника в цьому гніздечку, де всі інші мене теж ненавидять!

Кілька хвилин я віддихувалась, приходячи до тями, намагаючись втихомирити серце, що калатало десь у вухах. Руки трусилися. Жах накочував хвилями разом з усвідомленням.

А потім наштовхнулася на погляд Тейлора.

Він дивився... дивно. Принаймні, суцільна ненависть розбавилася якщо не зацікавленістю, то здивуванням. Бажанням розібратися.

А ще... неясними спалахами ніби давно потухлої люті. Через те, що не міг завадити? Чи я приписую йому власні бажання?

– Не знаю, що тут коїться, – крізь зуби витиснула я, підводячись і намагаючись прикрити роздертий пеньюар. – Але дізнаюся. Обіцяю.

Здивування проступило чіткіше. Його погляд ковзнув до невеликої шафки, що висіла на стіні з його боку.

Я підійшла і заглянула в неї. Так і є, ліки.

«Знеболюване», «загоювальне» – я розглядала візерункові надписи на саморобних етикетках, підбираючи те, що може підійти. Деякі баночки віддавали слабким магічним сяйвом. Навіть відкупорила одну з мазей понюхати.