Глава 1

Бідний хлопець.

Не те щоб зовсім бідний – скоріше навпаки, судячи з пишно розшитого золотом камзола та важкої корони, яка на подив міцно трималася на його голові. Але не у багатстві щастя, коли ти виглядаєш... отак.

Крісло, схоже на інвалідне, тільки без коліс – воно зависло у повітрі, підтримуване ледь помітним магічним маревом. Його шкіра була не просто блідою, а швидше сірою, наче з чоловіка викачали все життя до останньої краплі. Скляні, пусті очі. В яких застигла чи то неймовірна мука, чи то абсолютна байдужість до всього світу.

Він нагадував розбиту мармурову статую. Блідий, майже прозорий, у пишному вбранні, що здавалося знущанням над його немічністю.

Який на рідкість реалістичний сон!

Поряд стояла дівчина, неймовірно молода і вродлива. Затягнута у важку сукню з мереживом. Білий шовк, фата, аромат лілій, від якого паморочилося в голові.

Тонка талія, білосніжна фарфорова шкіра і каскад золотистого волосся, очі – яскраві, сповнені життя. Їхнє світло перекликалося з синіми сапфірами підвісок на її голові.

Це що, весілля? Кому й навіщо знадобилося мучити цього бідолаху, тягнучи його під вінець у такому стані?

Від дівчини виходила майже фізична відраза.  Ця молода дурепа бачила перед собою лише нікчему, живий труп. А я... я життя пожила. Стикалася і з хворобами, і з болем. І знаю точно: у таких людях мужності та внутрішньої сили буває більше, ніж у десяти завсідників спортзалів, разом узятих.

Втім, дівчину я теж могла зрозуміти. Може, її силоміць заміж за цього принца чи хто він тут віддають. Кому в юному віці хочеться собі життя ламати?

На мить картинка попливла, ніби віддалилася. Здалося, я прокидаюся у себе вдома. Звичний запах кави, стара ковдра... Тягнуся до мобілки, щоб вимкнути будильник...

Але в наступну мить я відкрила очі в дивному місті.

Реальність вдарила по нервах холодом кам'яних стін. Я абсолютно точно знала, що більше не сплю. Якимось магічним чином я потрапила всередину свого сну! В тіло цієї самої... нареченої.

Пам’ять спрацьовувала дивно. Уривками, спалахами. Ніби я дивлюся кіно з перемоткою. І в той же час моє справжнє життя – робота, друзі, самотній чай вечорами, – теж починало здаватися маревом.

Що це? Як я тут опинилася?

В середньовічній срібній ванні, в пінній воді. Вже без весільної сукні, але від неї все ще чесалася шкіра, а на руках залишилися сліди від зав’язок і прикрас.

Нічого не розумію! Що відбувається?

Сидіти тут роздягненою не хотілося, до того ж, схоже, дівчина вже встигла помитися – волосся пахнуло свіжим шампунем, а вода почала остигати.

Я вилізла з ванної, кутаючись у тонкий пеньюар. І раптом до мене дійшло. Той... чоловік. Мій, тобто?

Він же всю церемонію був у кріслі. І на балу, прислужливо нагадали чужі спогади. Висів там тінню серед розкішної зали чужого свята.

А зараз він лежав на величезному ліжку в сусідній кімнаті. Нерухомий. Забутий усіма. Принаймні, в моїй пам'яті не згадувалося, щоб хтось до нього заходив.

Коли я вийшла, він навіть не подивився на мене. Озирнувшись, я знайшла на столику дзвіночок. Дивний, магічний – навколо металу вилася тонка блакитна димка. Я точно знала: це для виклику слуг.

Тож наблизилася і щосили смикнула.

Чоловік на ліжку ледь повернув голову. Я зустріла його погляд і здригнулася. Цього разу в ньому не було скляної байдужості – лише суцільна, концентрована ненависть. Аж дибки волосся стало.

– Викликали, господине? – у двері зазирнула служниця. Моллі, підказала пам'ять.

А от хто займається обслуговуванням чоловіка на ліжку, пам’ять помовкувала. Довелося імпровізувати:

– Слугу його високості! – наказала.

– Його величності? – перепитала дівчина, збліднувши так, наче я зажадала голову дракона на вечерю.

Ну... може, й величності, хтозна, які тут звернення. Пересмикнувши плечем, я махнула рукою:

– Так, так, Моллі, будь люб’язна.

– Але ж наказали нікого... нікому не приходити... не турбувати...

– Хто наказав?

– П... принц-консорт... – Моллі почала заїкатися.

Нічого не розумію. Консорти, величності. Гаразд, потім розбиратимемось.

– Ну а я наказую покликати, – перервала її мукання. Зрештою, я ж тепер дружина, чи як?

– Але...

– Живо!

Недовгий досвід моєї роботи у школі добре поставив голос не тільки мені, але й моїм втіленням в інших світах. Як виявилося.

Ні, я за те, що на дітей гарчати неможна. Але ж деякі інакше не розуміють!

От і Моллі повернулася бігти кудись, та її перебив чоловічий голос:

– Я тут, міледі, тобто... тут!

До нас поспішав немолодий слуга – невисокий, жилястий, з обличчям, посіченим зморшками турботи, у простому, але охайному лівреї.

– Жерар... – пробурмотіла Моллі, чи то зрадівши, чи навпаки, чогось злякавшись.

– Я просив, міледі, пустити мене, просив, – бубонів він, поспіхом заходячи і захлопуючи двері перед самим носом Моллі. – Але його високість принц Кантрал наказав не турбувати... Шлюбна ніч же...

– То він хотів, щоб у шлюбну ніч мій чоловік... – я прикусила язика, бо ж чоловік хоч і мовчить, та явно може чути. Навіщо йому такі приниження.

– От і я про це казав, але принц мені, мовляв, це тепер турбота його нової дружини...

А, моя тобто. Дикуни якісь.

– То до мене і звертався б.

– Але... – він якось дивно на мене глянув, наче я щойно знесла золоте яйце. Явно проковтнув якусь фразу. – Гаразд, неодмінно звертатимусь. А зараз, дозвольте...

І він кинувся до мого чоловіка. Принца чи хто він тут.

– Нумо, лорде Тейлоре, зараз я вам допоможу... – примовляв Жерар, як до дитини.

Підсунув під нього ноші, і я знову побачила струмки ледь помітної магії. Ноші плавно піднялися в повітря і він їх підштовхнув у сторону ванної.

Тейлор, отже. Не забути б.

– Допомога потрібна? – запитала я услід.