3 глава

Розділ 3. Назад у майбутнє

У будинку було тихо.

Настільки тихо, що Марта чула, як за вікном шелестить листя, а холодильник на кухні час від часу порушує тишу своїм гудінням.

Вона вмостилася на дивані, підклавши під спину кілька подушок, і загорнулася в м'який плед. На журнальному столику стояла чашка чаю, до якої вона майже не торкалася, а на екрані телевізора вже починався знайомий фільм.

«Назад у майбутнє».

Марта усміхнулася.

Скільки разів вони дивилися його разом?

Вона навіть не могла порахувати.

Колись вони з татом і мамою могли ввімкнути цей фільм просто посеред тижня, без жодного особливого приводу. Адріан завжди вдавав, що не пам'ятає деяких моментів, хоча знав їх чи не напам'ять. Кароліна щоразу сміялася з тих самих жартів, а Марта неодмінно коментувала сцени, які бачила десятки разів.

Це була їхня маленька традиція.

Тепер тато жив за кордоном, а Кароліни більше не було.

Марта не хотіла сьогодні про це думати. Не хотіла вмикати інший фільм, шукати щось нове чи намагатися заповнити тишу чужими голосами.

Їй хотілося чогось знайомого.

Чогось, що хоча б на кілька годин дозволило б відчути, ніби все ще на своїх місцях.

— Ну ж бо, Марті, не підведи мене, — пробурмотіла вона до телевізора, коли почалася одна з її улюблених сцен.

І саме в цю мить задзвонив телефон.

Марта потягнулася до столика й побачила на екрані знайоме ім'я.

Тато ❤️

Вона відразу прийняла відеодзвінок.

— Ти вчасно! — вигукнула Марта, поправляючи плед. — Я саме дивлюся «Назад у майбутнє»!

На екрані з'явився Адріан. За його спиною виднілася незнайома кімната, а світло настільної лампи падало на його обличчя.

Він усміхнувся.

— Серйозно? Знову?

— А що? Це наш улюблений фільм!

— Наш? Я пам'ятаю, як ти змушувала нас переглядати його мало не щомісяця.

— Ніхто тебе не змушував. Ти сам сідав дивитися.

— Бо хтось займав пульт.

— Не вигадуй, тату.

Вони обоє засміялися.

І Марта раптом відчула, як сильно сумувала за такими розмовами. Не за великими зізнаннями чи довгими телефонними дзвінками, а за цими дрібницями. За можливістю посперечатися через якусь дурницю й знати, що на іншому кінці екрана людина, яка тебе розуміє.

Адріан уважно подивився на доньку.

— Як ти, Марто?

Вона на мить перевела погляд на телевізор.

— Нормально. Просто захотілося подивитися щось наше.

Усмішка на його обличчі стала тихішою.

Він не став розпитувати. Не почав говорити, що все буде добре, і не намагався переконати її не сумувати.

— Вона теж завжди чекала на цю сцену, — сказав він.

Марта повільно кивнула.

— Знаю.

Кілька секунд вони мовчали, кожен думаючи про своє.

Розділ 3. Назад у майбутнє

Кілька секунд вони мовчали, кожен думаючи про своє.

Першим заговорив Адріан.

— Марто, я хотів із тобою дещо обговорити.

Вона примружилася.

— Судячи з твого голосу, мені це не сподобається.

— Чому ти завжди думаєш про найгірше?

— Бо я твоя донька. У мене було достатньо часу навчитися розпізнавати цей тон.

Адріан усміхнувся, але ненадовго.

— Я хочу, щоб ти переїхала до мене.

Марта завмерла з чашкою в руках.

— Що?

— Приїжджай сюди. Тут є кімната для тебе, я допоможу з усім необхідним. Ти не муситимеш залишатися сама в цьому будинку.

— Тату…

— Я серйозно, Марті. — Він трохи нахилився ближче до камери. — Я знаю, що ти любиш цей дім. Знаю, скільки всього тут нагадує тобі про маму. Але мені важко навіть уявити, як ти там сама.

— Я не безпорадна.

— Я ніколи цього не казав.

— Тоді чому ти хочеш забрати мене звідси?

Адріан провів долонею по обличчю. Втома на мить проступила в його рисах.

— Бо я далеко. Бо не можу просто приїхати, коли тобі погано. Бо щоразу, коли телефоную, думаю, чи ти справді кажеш мені все, чи просто не хочеш хвилювати мене.

Марта опустила очі.

Він знав її надто добре.

— Я справляюся, тату.

— Я вірю тобі. Але справлятися самій і не бути самій — різні речі.

Вона знову подивилася на екран. Їй хотілося погодитися хоча б на хвилину, щоб більше не чути тривоги в його голосі. Та думка про переїзд здавалася такою чужою, ніби він пропонував їй залишити не просто будинок, а частину себе.

— А якщо я не хочу їхати?

Адріан зітхнув.

— Тоді я не змушуватиму тебе. Але прошу, подумай. Не відкидай цю ідею лише тому, що все тут знайоме.

Марта провела пальцем по краю чашки.

— А ти не проси мене забути своє життя тільки тому, що тобі спокійніше, коли я поруч.

Його обличчя змінилося. Він хотів щось відповісти, але зрештою лише кивнув.

— Ти маєш рацію.

Марта здивовано підняла брови.

— Можеш повторити? Я хочу записати цей історичний момент.

Адріан розсміявся.

— Не зловживай моєю добротою.

— Пізно. Я вже святкую.

На кілька хвилин між ними знову повернулася звична легкість. Вони поговорили про дрібниці: про її чай, про фільм і про те, що Адріан досі пам’ятає напам’ять майже всі репліки, хоч уперто заперечує це.

Та коли розмова добігла кінця, його усмішка знову стала сумною.

— Я люблю тебе, Марті. Не забувай про це, добре?

— І я тебе люблю, тату.

— Подумай над моєю пропозицією.

— Подумаю. Але нічого не обіцяю.

— Мені достатньо.

Вони попрощалися. Екран згас, і кімната знову наповнилася тишею.

Марта ще трохи посиділа на дивані, дивлячись на власне відображення в темному екрані телефона. Потім поставила чашку на стіл і підвелася.

Саме тоді вона помітила щось біля вхідних дверей.

Білий край паперу виднівся з-під дверей.

Марта насупилася.

Вона нікого не чекала.

Повільно підійшла, нахилилася й витягнула записку. Звичайний аркуш, складений удвоє. Без конверта. Без імені.

Вона розгорнула його.

Усередині було лише кілька слів:

00:17. Будь на станції.