Наступного ранку Юля прокинулася ще до того, як задзвенів будильник. Вона вибігла зі своєї кімнати й усміхнулася.
— Мамо!
— Доброго ранку, імениннице... Ой, уже ні. Тепер просто школярка на канікулах.
Юля засміялася.
— Найкраща школярка на канікулах!
Артем уже готував сніданок.
— У мене є питання.
Сказала він, ставлячи на стіл млинці.
— Яке?
— Що робить людина в перший день літніх канікул?
Юля одразу підняла руку.
— Я знаю!
— Кажи.
— Не думає про домашні завдання!
Усі засміялися. Після сніданку Артем виніс із комори велосипеди.
— Сьогодні відкриваємо велосипедний сезон.
Юля аж підстрибнула.
— Нарешті!
Ми поїхали до великого парку. Артем їхав поруч із Юлею, а я трохи позаду. Дивлячись на них, я помітила, що донька стала набагато впевненішою. Вона вже майже не боялася швидкості й сама обирала доріжку.
— Молодець!
Похвалив її Артем.
— Скоро ти мене обженеш.
— Уже майже!
Засміялася Юля. Після прогулянки ми сіли біля озера. Юля дістала свій новий фотоапарат.
— Не рухайтеся!
— Чому?
Запитав Артем.
— Бо зараз буде сімейне фото.
Вона дуже серйозно навела об'єктив.
— Усміхайтеся!
Клац. Потім ще раз. І ще. Вона уважно переглянула знімки.
— Вийшло!
— Покажеш?
Запитала я. Юля простягнула фотоапарат. На екрані були ми з Артемом. Ми сміялися, навіть не дивлячись у камеру.
— Це моя улюблена фотографія.
Тихо сказала Юля.
— Чому саме ця?
— Бо ви справжні.
Попереду було ціле літо. Літо, яке ми обов'язково проведемо разом.
Літо тільки починалося, але сонце вже по-справжньому гріло. Відколи в Юлі почалися канікули, кожен ранок ставав схожим на маленьку пригоду. Вона більше не прокидалася від будильника, не поспішала збирати портфель і не хвилювалася, чи не забула зошит або пенал. Замість цього вона бігла до вікна й щоранку дивилася на небо.
— Мамо, сьогодні точно буде гарна погода, — сказала вона, забігаючи на кухню.
Я усміхнулася.
— І як ти це визначила?
— Пташки дуже голосно співають.
Артем поставив перед нею тарілку з млинцями.
— Це найцікавіший прогноз погоди, який я коли-небудь чув.
— І він завжди правильний, — гордо відповіла Юля.
Після сніданку Артем дістав із шафи великий плетений кошик.
— Збирайтеся. Сьогодні ми їдемо відпочивати.
— Куди? — майже одночасно запитали ми з Юлею.
— Побачите.
Юля вже знала, що коли тато так усміхається, значить, попереду справді буде щось цікаве.
Ми швидко зібрали речі: плед, рушники, м'яч, фотоапарат Юлі, кілька книжок і кошик із домашніми пиріжками, фруктами та лимонадом.
За містом повітря було зовсім іншим. Воно пахло травою, соснами й теплим літом. Дорога звивалася між полями, де вже колихалося зелене жито.
— Як красиво... — тихо сказала я.
Юля не відривала очей від вікна.
— Дивіться! Лелеки!
Високо над полем кружляли дві великі білі птахи.
— Вони теж подорожують? — запитала вона.
— Так, — відповів Артем. — Але завжди повертаються додому.
Юля задумалася.
— Як і люди...
За кілька хвилин ми звернули на лісову дорогу. Вона вивела нас до невеликого озера, захованого серед високих сосен. Тут майже не було людей. Лише легкий вітер здіймав хвилі на воді, а на іншому березі чулося кумкання жаб.
— Ми тут самі! — радісно вигукнула Юля.
— Саме тому я й обрав це місце, — відповів Артем.
Ми розклали плед під великою сосною. Юля відразу взяла свій фотоапарат і почала фотографувати все навколо. Спочатку — озеро. Потім — дерева. Потім — маленького метелика, який сів на польову квітку.
— Не рухайтеся! — раптом сказала вона.
Ми з Артемом переглянулися.
— Знову фотографія?
— Так.
Ми слухняно усміхнулися.
— Готово!
Вона показала нам знімок.
— Дуже гарно, — сказав Артем. — Але фотограф має бути і на фото.
— Як це?
— Зараз покажу.
Він поставив фотоапарат на невеликий камінь, увімкнув таймер і швидко підбіг до нас. За кілька секунд пролунав клац.
На фотографії були ми втрьох. Юля сміялася, бо саме в той момент вітер розкуйовдив їй волосся, а я не могла стримати усмішки, дивлячись на неї.
— Ось це справжній сімейний кадр, — сказав Артем.
Після обіду ми вирішили прогулятися берегом озера. Вода була настільки прозорою, що біля самого берега було видно маленьких рибок. Юля присіла навпочіпки.
— Вони нас бачать?
— Напевно, — відповіла я.
— Цікаво, що вони про нас думають?
— Може, дивуються, чому люди не вміють плавати так швидко.
Юля засміялася. Дорогою ми знайшли старий дерев'яний місток. Він був невеликий, але дуже мальовничий.
— Давайте посидимо тут, — запропонував Артем.
Ми сіли, опустивши ноги над водою. Навколо було тихо. Лише спів птахів і легкий шум дерев.
— Знаєте, що мені тут подобається найбільше? — запитав Артем.
— Що? — озвалася Юля.
— Тут ніхто нікуди не поспішає.
Я кивнула. Справді. Ми рідко дозволяли собі просто сидіти й мовчати. Без телефонів. Без годинника. Без думок про роботу чи школу. Юля раптом поклала голову мені на плече.
— Мамо...
— Так?
— Коли я виросту, ми все одно будемо ось так їздити разом?
Я відчула, як серце стиснулося.
— Якщо ти цього захочеш — обов'язково.
Вона усміхнулася.
— Я захочу.
Артем узяв мене за руку. Я подивилася спочатку на нього, потім на Юлю. І подумала, що щастя — це не великі події й не дорогі подарунки. Іноді щастя — це звичайний літній день. Тихе озеро. Легкий вітер. І двоє людей поруч, без яких уже неможливо уявити своє життя.
Коли сонце почало ховатися за верхівками сосен, ми зібрали речі й вирушили додому. Юля всю дорогу переглядала фотографії.
#778 в Сучасна проза
#5036 в Любовні романи
#2240 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026