Потяг №117 Книга2.

Розділ 12. Маленька перемога Юлі

Наступного ранку Юля прокинулася ще до того, як задзвенів будильник. Вона вибігла зі своєї кімнати й усміхнулася.

— Мамо!

— Доброго ранку, імениннице... Ой, уже ні. Тепер просто школярка на канікулах.

Юля засміялася.

— Найкраща школярка на канікулах!

Артем уже готував сніданок.

— У мене є питання.

Сказала  він, ставлячи на стіл млинці.

— Яке?

— Що робить людина в перший день літніх канікул?

Юля одразу підняла руку.

— Я знаю!

— Кажи.

— Не думає про домашні завдання!

Усі засміялися. Після сніданку Артем виніс із комори велосипеди.

— Сьогодні відкриваємо велосипедний сезон.

Юля аж підстрибнула.

— Нарешті!

Ми поїхали до великого парку. Артем їхав поруч із Юлею, а я трохи позаду. Дивлячись на них, я помітила, що донька стала набагато впевненішою. Вона вже майже не боялася швидкості й сама обирала доріжку.

— Молодець!

Похвалив її Артем.

— Скоро ти мене обженеш.

— Уже майже!

Засміялася Юля. Після прогулянки ми сіли біля озера. Юля дістала свій новий фотоапарат.

— Не рухайтеся!

— Чому?

Запитав Артем.

— Бо зараз буде сімейне фото.

Вона дуже серйозно навела об'єктив.

— Усміхайтеся!

Клац. Потім ще раз. І ще. Вона уважно переглянула знімки.

— Вийшло!

— Покажеш?

Запитала я. Юля простягнула фотоапарат. На екрані були ми з Артемом. Ми сміялися, навіть не дивлячись у камеру.

— Це моя улюблена фотографія.

Тихо сказала Юля.

— Чому саме ця?

— Бо ви справжні.

Попереду було ціле літо. Літо, яке ми обов'язково проведемо разом. 

Літо тільки починалося, але сонце вже по-справжньому гріло. Відколи в Юлі почалися канікули, кожен ранок ставав схожим на маленьку пригоду. Вона більше не прокидалася від будильника, не поспішала збирати портфель і не хвилювалася, чи не забула зошит або пенал. Замість цього вона бігла до вікна й щоранку дивилася на небо.

— Мамо, сьогодні точно буде гарна погода, — сказала вона, забігаючи на кухню.

Я усміхнулася.

— І як ти це визначила?

— Пташки дуже голосно співають.

Артем поставив перед нею тарілку з млинцями.

— Це найцікавіший прогноз погоди, який я коли-небудь чув.

— І він завжди правильний, — гордо відповіла Юля.

Після сніданку Артем дістав із шафи великий плетений кошик.

— Збирайтеся. Сьогодні ми їдемо відпочивати.

— Куди? — майже одночасно запитали ми з Юлею.

— Побачите.

Юля вже знала, що коли тато так усміхається, значить, попереду справді буде щось цікаве.

Ми швидко зібрали речі: плед, рушники, м'яч, фотоапарат Юлі, кілька книжок і кошик із домашніми пиріжками, фруктами та лимонадом.

За містом повітря було зовсім іншим. Воно пахло травою, соснами й теплим літом. Дорога звивалася між полями, де вже колихалося зелене жито.

— Як красиво... — тихо сказала я.

Юля не відривала очей від вікна.

— Дивіться! Лелеки!

Високо над полем кружляли дві великі білі птахи.

— Вони теж подорожують? — запитала вона.

— Так, — відповів Артем. — Але завжди повертаються додому.

Юля задумалася.

— Як і люди...

За кілька хвилин ми звернули на лісову дорогу. Вона вивела нас до невеликого озера, захованого серед високих сосен. Тут майже не було людей. Лише легкий вітер здіймав хвилі на воді, а на іншому березі чулося кумкання жаб.

— Ми тут самі! — радісно вигукнула Юля.

— Саме тому я й обрав це місце, — відповів Артем.

Ми розклали плед під великою сосною. Юля відразу взяла свій фотоапарат і почала фотографувати все навколо. Спочатку — озеро. Потім — дерева. Потім — маленького метелика, який сів на польову квітку.

— Не рухайтеся! — раптом сказала вона.

Ми з Артемом переглянулися.

— Знову фотографія?

— Так.

Ми слухняно усміхнулися.

— Готово!

Вона показала нам знімок.

— Дуже гарно, — сказав Артем. — Але фотограф має бути і на фото.

— Як це?

— Зараз покажу.

Він поставив фотоапарат на невеликий камінь, увімкнув таймер і швидко підбіг до нас. За кілька секунд пролунав клац.

На фотографії були ми втрьох. Юля сміялася, бо саме в той момент вітер розкуйовдив їй волосся, а я не могла стримати усмішки, дивлячись на неї.

— Ось це справжній сімейний кадр, — сказав Артем.

Після обіду ми вирішили прогулятися берегом озера. Вода була настільки прозорою, що біля самого берега було видно маленьких рибок. Юля присіла навпочіпки.

— Вони нас бачать?

— Напевно, — відповіла я.

— Цікаво, що вони про нас думають?

— Може, дивуються, чому люди не вміють плавати так швидко.

Юля засміялася. Дорогою ми знайшли старий дерев'яний місток. Він був невеликий, але дуже мальовничий.

— Давайте посидимо тут, — запропонував Артем.

Ми сіли, опустивши ноги над водою. Навколо було тихо. Лише спів птахів і легкий шум дерев.

— Знаєте, що мені тут подобається найбільше? — запитав Артем.

— Що? — озвалася Юля.

— Тут ніхто нікуди не поспішає.

Я кивнула. Справді. Ми рідко дозволяли собі просто сидіти й мовчати. Без телефонів. Без годинника. Без думок про роботу чи школу. Юля раптом поклала голову мені на плече.

— Мамо...

— Так?

— Коли я виросту, ми все одно будемо ось так їздити разом?

Я відчула, як серце стиснулося.

— Якщо ти цього захочеш — обов'язково.

Вона усміхнулася.

— Я захочу.

Артем узяв мене за руку. Я подивилася спочатку на нього, потім на Юлю. І подумала, що щастя — це не великі події й не дорогі подарунки. Іноді щастя — це звичайний літній день. Тихе озеро. Легкий вітер. І двоє людей поруч, без яких уже неможливо уявити своє життя.

Коли сонце почало ховатися за верхівками сосен, ми зібрали речі й вирушили додому. Юля всю дорогу переглядала фотографії.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше