Потяг №117 Книга2.

Розділ 11. Літо починається зі щастя

Травень промайнув непомітно. Одного ранку Юля прокинулася раніше за всіх.

— Мамо!

— Так, сонечко?

— Сьогодні останній дзвоник!

Я усміхнулася.

— Знаю.

Вона вже була одягнена у святкову сукню й нетерпляче чекала, коли ми вирушимо до школи. Біля школи було людно. Діти бігали подвір'ям. Батьки фотографували своїх школярів. Юля одразу побігла до Діми й Аліни.

— Привіт!

— Привіт!

Вони весело про щось розмовляли, поки не пролунав дзвоник. Свято було недовгим. Директор привітав учнів. Першокласники заспівали пісню. Учителька сказала теплі слова кожній дитині. Я дивилася на Юлю й ловила себе на думці, що вона вже не та маленька дівчинка, яка боялася першого дня у школі. Вона стала впевненішою. Сміливішою. І трохи дорослішою. Після свята ми всі вийшли на подвір'я. Учителька підійшла до нас.

— У вас чудова донька.

Сказала вона.

— Вона дуже добра й завжди допомагає однокласникам.

Я відчула, як у грудях стало тепло.

— Дякую.

Юля почула ці слова й трохи засоромилася.

— Я просто дружу з усіма.

Тихо сказала вона. Дорогою додому Артем усміхнувся.

— Ну що, школярко?

— Канікули!

Радісно вигукнула Юля.

— Уже є плани?

Вона кивнула.

— Дуже багато.

— Наприклад?

— Гуляти. Їсти морозиво. Кататися на велосипеді. Їздити до бабусі. Гратися із Софією. І ще...

Вона на мить задумалася.

— Просто бути щасливою.

Ми з Артемом переглянулися й усміхнулися. Після обіду ми вирішили відсвяткувати початок канікул. Пішли до улюбленого кафе. Юля замовила великий полуничний молочний коктейль.

— За канікули!

Підняла вона свою склянку.

— За канікули!

Повторили ми. Коли ввечері Юля вже спала, я стояла біля її кімнати. На письмовому столі лежали підручники. Поруч — кольорові олівці. І маленький червоний потяг. Я тихо вимкнула світло. Попереду на нас чекало літо. І я вже відчувала, що воно подарує ще багато щасливих спогадів.  Того ранку я прокинулася від дивного шепоту. Спочатку мені здалося, що це сон. Я розплющила очі й побачила, що Артема поруч немає. З кухні долинав ледь чутний шум. Я тихенько підвелася, накинула халат і визирнула в коридор. На кухні Артем стояв на стільці й намагався прикріпити до стелі різнокольорові кульки. Одна з них раптом вислизнула з рук і полетіла в інший кінець кімнати. Я не стримала усмішки.

— Допомога потрібна?

Він здригнувся й різко обернувся.

— Ти вже не спиш?

— Уже ні.

— Я хотів усе зробити сам...

Я підійшла ближче.

— І як успіхи?

Він подивився на кульки, які лежали по всій кухні.

— Якщо чесно... вони зовсім не хочуть мене слухатися.

Я тихо засміялася.

— Давай разом.

Ми швидко взялися до роботи. За пів години кухня й вітальня змінилися до невпізнання. Над столом висіли кольорові кульки. На стіні — великий напис: «З Днем народження, Юлю!» На столі стояли її улюблені пончики, маленькі круасани, фрукти та какао. Артем задоволено оглянув кімнату.

— Ну як?

Я усміхнулася.

— Думаю, їй дуже сподобається.

Саме в цю мить із дитячої кімнати почувся знайомий голос.

— Мамо...

Ми швидко переглянулися.

— Вона прокинулася!

Пошепки сказав Артем. За кілька секунд двері повільно відчинилися. Юля ще сонна вийшла в коридор, міцно обіймаючи свого плюшевого котика. Вона зробила кілька кроків. Потім побачила прикрашену кімнату. І завмерла.

— Це...

Тихо прошепотіла вона. Ми разом усміхнулися.

— З Днем народження!

Юля кілька секунд нічого не говорила. Потім широко усміхнулася.

— Це все... для мене?

— Для кого ж іще?

Сказав Артем. Вона кинулася спочатку до мене. Потім до тата. Так міцно нас обійняла, що ми ледве втрималися на ногах.

— Дякую...

Прошепотіла вона.

— Це найкращий ранок.

Артем нахилився до неї.

— Це тільки початок.

Юля одразу насторожилася.

— Що це означає?

Він загадково посміхнувся.

— Сьогодні на тебе чекає ще багато сюрпризів.

Очі доньки засяяли.

— Справді?

— Обіцяю.

Після сніданку Артем виніс із комори дві великі коробки. Юля відразу сіла на підлогу.

— Можна відкривати?

— Звичайно.

Вона дуже обережно розв'язала стрічку на першій коробці. Її очі ставали дедалі більшими.

— Фотоапарат...

Вона здивовано подивилася на мене.

— Але ж у мене вже є маленький...

— Є.

Усміхнулася я.

— А тепер ти вже достатньо доросла для свого першого справжнього фотоапарата.

Юля не могла повірити. Вона довго тримала його в руках. Наче боялася, що це лише сон. Потім тихо сказала:

— Я фотографуватиму все наше літо.

Артем усміхнувся.

— Саме на це ми й розраховували.

Юля все ще тримала фотоапарат у руках так обережно, ніби це була найцінніша річ у світі.

— А це точно мій?

Тихо перепитала вона.

— Твій.

Усміхнувся Артем.

— Але є одне правило.

Юля одразу насторожилася.

— Яке?

— Не фотографувати тата, коли він їсть торт.

Я засміялася.

— І мене теж.

Швидко додала я. Юля серйозно кивнула.

— Добре... але тільки іноді.

Ми почали збиратися. Артем сказав, що справжній сюрприз ще попереду. Юля весь час питала:

— Ми вже їдемо? А зараз? А тепер? Терпіння.

Спокійно відповідав він. Ми приїхали до великого міського парку розваг. Очі Юлі одразу засяяли.

— Це... це сюди ми?

— Так.

Вона навіть забула взяти мене за руку — так швидко побігла вперед. Спочатку ми пішли на каруселі. Юля сміялася так голосно, що навіть музика з атракціонів здавалася тихішою. Потім був мотузковий парк.

— Я сама!

Гордо сказала вона. Але вже на другій переправі трохи зупинилася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше