Травень промайнув непомітно. Одного ранку Юля прокинулася раніше за всіх.
— Мамо!
— Так, сонечко?
— Сьогодні останній дзвоник!
Я усміхнулася.
— Знаю.
Вона вже була одягнена у святкову сукню й нетерпляче чекала, коли ми вирушимо до школи. Біля школи було людно. Діти бігали подвір'ям. Батьки фотографували своїх школярів. Юля одразу побігла до Діми й Аліни.
— Привіт!
— Привіт!
Вони весело про щось розмовляли, поки не пролунав дзвоник. Свято було недовгим. Директор привітав учнів. Першокласники заспівали пісню. Учителька сказала теплі слова кожній дитині. Я дивилася на Юлю й ловила себе на думці, що вона вже не та маленька дівчинка, яка боялася першого дня у школі. Вона стала впевненішою. Сміливішою. І трохи дорослішою. Після свята ми всі вийшли на подвір'я. Учителька підійшла до нас.
— У вас чудова донька.
Сказала вона.
— Вона дуже добра й завжди допомагає однокласникам.
Я відчула, як у грудях стало тепло.
— Дякую.
Юля почула ці слова й трохи засоромилася.
— Я просто дружу з усіма.
Тихо сказала вона. Дорогою додому Артем усміхнувся.
— Ну що, школярко?
— Канікули!
Радісно вигукнула Юля.
— Уже є плани?
Вона кивнула.
— Дуже багато.
— Наприклад?
— Гуляти. Їсти морозиво. Кататися на велосипеді. Їздити до бабусі. Гратися із Софією. І ще...
Вона на мить задумалася.
— Просто бути щасливою.
Ми з Артемом переглянулися й усміхнулися. Після обіду ми вирішили відсвяткувати початок канікул. Пішли до улюбленого кафе. Юля замовила великий полуничний молочний коктейль.
— За канікули!
Підняла вона свою склянку.
— За канікули!
Повторили ми. Коли ввечері Юля вже спала, я стояла біля її кімнати. На письмовому столі лежали підручники. Поруч — кольорові олівці. І маленький червоний потяг. Я тихо вимкнула світло. Попереду на нас чекало літо. І я вже відчувала, що воно подарує ще багато щасливих спогадів. Того ранку я прокинулася від дивного шепоту. Спочатку мені здалося, що це сон. Я розплющила очі й побачила, що Артема поруч немає. З кухні долинав ледь чутний шум. Я тихенько підвелася, накинула халат і визирнула в коридор. На кухні Артем стояв на стільці й намагався прикріпити до стелі різнокольорові кульки. Одна з них раптом вислизнула з рук і полетіла в інший кінець кімнати. Я не стримала усмішки.
— Допомога потрібна?
Він здригнувся й різко обернувся.
— Ти вже не спиш?
— Уже ні.
— Я хотів усе зробити сам...
Я підійшла ближче.
— І як успіхи?
Він подивився на кульки, які лежали по всій кухні.
— Якщо чесно... вони зовсім не хочуть мене слухатися.
Я тихо засміялася.
— Давай разом.
Ми швидко взялися до роботи. За пів години кухня й вітальня змінилися до невпізнання. Над столом висіли кольорові кульки. На стіні — великий напис: «З Днем народження, Юлю!» На столі стояли її улюблені пончики, маленькі круасани, фрукти та какао. Артем задоволено оглянув кімнату.
— Ну як?
Я усміхнулася.
— Думаю, їй дуже сподобається.
Саме в цю мить із дитячої кімнати почувся знайомий голос.
— Мамо...
Ми швидко переглянулися.
— Вона прокинулася!
Пошепки сказав Артем. За кілька секунд двері повільно відчинилися. Юля ще сонна вийшла в коридор, міцно обіймаючи свого плюшевого котика. Вона зробила кілька кроків. Потім побачила прикрашену кімнату. І завмерла.
— Це...
Тихо прошепотіла вона. Ми разом усміхнулися.
— З Днем народження!
Юля кілька секунд нічого не говорила. Потім широко усміхнулася.
— Це все... для мене?
— Для кого ж іще?
Сказав Артем. Вона кинулася спочатку до мене. Потім до тата. Так міцно нас обійняла, що ми ледве втрималися на ногах.
— Дякую...
Прошепотіла вона.
— Це найкращий ранок.
Артем нахилився до неї.
— Це тільки початок.
Юля одразу насторожилася.
— Що це означає?
Він загадково посміхнувся.
— Сьогодні на тебе чекає ще багато сюрпризів.
Очі доньки засяяли.
— Справді?
— Обіцяю.
Після сніданку Артем виніс із комори дві великі коробки. Юля відразу сіла на підлогу.
— Можна відкривати?
— Звичайно.
Вона дуже обережно розв'язала стрічку на першій коробці. Її очі ставали дедалі більшими.
— Фотоапарат...
Вона здивовано подивилася на мене.
— Але ж у мене вже є маленький...
— Є.
Усміхнулася я.
— А тепер ти вже достатньо доросла для свого першого справжнього фотоапарата.
Юля не могла повірити. Вона довго тримала його в руках. Наче боялася, що це лише сон. Потім тихо сказала:
— Я фотографуватиму все наше літо.
Артем усміхнувся.
— Саме на це ми й розраховували.
Юля все ще тримала фотоапарат у руках так обережно, ніби це була найцінніша річ у світі.
— А це точно мій?
Тихо перепитала вона.
— Твій.
Усміхнувся Артем.
— Але є одне правило.
Юля одразу насторожилася.
— Яке?
— Не фотографувати тата, коли він їсть торт.
Я засміялася.
— І мене теж.
Швидко додала я. Юля серйозно кивнула.
— Добре... але тільки іноді.
Ми почали збиратися. Артем сказав, що справжній сюрприз ще попереду. Юля весь час питала:
— Ми вже їдемо? А зараз? А тепер? Терпіння.
Спокійно відповідав він. Ми приїхали до великого міського парку розваг. Очі Юлі одразу засяяли.
— Це... це сюди ми?
— Так.
Вона навіть забула взяти мене за руку — так швидко побігла вперед. Спочатку ми пішли на каруселі. Юля сміялася так голосно, що навіть музика з атракціонів здавалася тихішою. Потім був мотузковий парк.
— Я сама!
Гордо сказала вона. Але вже на другій переправі трохи зупинилася.
#778 в Сучасна проза
#5036 в Любовні романи
#2240 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026