Потяг №117 Книга2.

Розділ 9. Весна, що пахне щастям

Березень завжди приходив до нас непомітно. Снігу ставало дедалі менше. Сонце світило довше. А одного ранку Юля тихенько зайшла до кухні, де я готувала сніданок.

— Мамо...

Прошепотіла вона.

— Що сталося?

Вона озирнулася, щоб переконатися, що Артем нас не чує.

— У тата ж сьогодні день народження.

Я усміхнулася.

— Так.

— Треба зробити сюрприз.

— Я теж так думаю.

Юля сіла поруч зі мною.

— А який?

Я зробила вигляд, що замислилася.

— Може, спечемо торт?

— Так!

— Намалюємо листівку?

— Так!

— І запросимо всіх?

Юля широко усміхнулася.

— Це буде найкращий день!

Поки Артем був на роботі, ми взялися до справи. Спочатку разом спекли торт. Щоправда, більше борошна опинилося на Юлі, ніж у мисці.

— Доню.

Засміялася я.

— Ми ж печемо торт, а не тебе.

— Я допомагаю.

Гордо відповіла вона. Після торта ми зробили велику листівку. Юля намалювала нашу сім'ю. Посередині стояв Артем. Дуже високий.

— Чому тато такий великий?

Запитала я.

— Бо він мій герой.

Я мовчки обійняла доньку. Після обіду почали приходити гості. Першими були бабуся й дідусь. За ними — Оля із Софією. Потім приїхав батько Артема. Усі говорили пошепки. Наче ми готували справжню секретну операцію. Раптом у дверях почувся звук ключа.

— Він прийшов!

Прошепотіла Юля. Світло в кімнаті було вимкнене. Артем зайшов до квартири.

— Марто?

— Юлю?

У ту ж мить ми ввімкнули світло.

— З днем народження!

Артем навіть розгубився.

— Оце так...

Юля першою кинулася його обіймати.

— Це наш сюрприз!

Він узяв її на руки.

— Найкращий сюрприз.

Потім я простягнула йому листівку. Він довго її розглядав.

— Це ми всі?

— Так.

Відповіла Юля.

— А ти посередині.

— Чому?

— Бо ти нас усіх об'єднуєш.

Я побачила, як Артем ледь помітно змахнув сльозу.

— Дякую...

Тихо сказав він. Увесь вечір ми сиділи за великим столом. Згадували смішні історії. Пили чай. Їли торт. Софія пожартувала, що Юля скоро сама стане кондитеркою.

— Ні.

Серйозно відповіла донька.

— Я ще не вирішила.

— А ким хочеш бути?

Запитав дідусь. Юля трохи подумала.

— Поки що — просто щасливою.

За столом запанувала тиша. Я подивилася на Артема. Він усміхнувся. А я подумала, що іноді діти говорять наймудріші речі. Того вечора, коли гості вже розійшлися, Артем обійняв нас із Юлею.

— Дякую вам.

— За що?

Запитала я.

— За те, що ви зробили цей день незабутнім.

Я поклала голову йому на плече. І подумала, що найбільший подарунок для будь-якої людини — це родина, яка любить тебе всім серцем.  Я прокинулася від того, що поруч нікого не було.

— Артеме?

Тихо покликала я. У квартирі було незвично тихо. Я вже хотіла встати, коли двері до спальні прочинилися. На порозі стояв Артем. У руках він тримав дві чашки ароматної кави.

— Зі святом, мої дівчатка.

Усміхнувся він. За його спиною визирнула сонна Юля.

— Мамо, зі святом!

Вона міцно мене обійняла.

— Дякую, моє сонечко.

Артем загадково усміхався.

— Але це ще не все.

— Знову сюрприз?

Запитала Юля.

— Так.

Після сніданку Артем попросив нас тепло вдягнутися.

— Куди ми їдемо?

Не витримала Юля.

— Побачиш.

Ми їхали майже сорок хвилин. Нарешті Артем звернув на вузеньку лісову дорогу. За кілька хвилин ми зупинилися біля невеликої галявини. Я озирнулася. Навколо було тихо. Співали пташки. Світило тепле весняне сонце. А посеред галявини... Стояв маленький дерев'яний столик. На ньому — термос із гарячим чаєм. Домашні булочки, які Артем спік напередодні. Кошик із фруктами. І невеликий букетик перших весняних квітів.

— Це все... Для нас?

Тихо запитала я.

— Для моїх найулюбленіших дівчаток.

Відповів Артем. Юля захоплено озирнулася.

— Ми будемо пікнікувати?

— Саме так.

Ми сіли на великий плед. Пили гарячий чай. Слухали спів птахів. Юля бігала галявиною, збираючи маленькі шишки й красиві камінці.

— Це для моєї колекції!

Радісно сказала вона. Потім Артем дістав із рюкзака повітряного змія.

— А це ще один сюрприз.

— Справжній?

Запитала Юля.

— Зараз перевіримо.

Ми всі разом запускали змія. Спочатку він ніяк не хотів підніматися. Юля навіть засмутилася. Та раптом подув сильніший вітер. Змій легко здійнявся високо в небо.

— Він летить!

Закричала Юля. Вона сміялася так щиро, що я не могла відвести від неї погляду. Артем став поруч зі мною.

— Ну як сюрприз на 8 березня?

Тихо запитав він. Я взяла його за руку.

— Найкращий. Бо тут немає поспіху. Немає шуму. Є тільки ми.

Він усміхнувся.

— Саме цього я й хотів.

У той момент я зрозуміла, що найцінніші подарунки — це не ті, які можна купити. Найцінніші — це час, проведений разом. І спогади, які назавжди залишаються в серці.  Юля ще кілька днів згадувала повітряного змія.

— Мамо, а коли ми ще поїдемо на ту галявину?

— Коли стане ще тепліше.

— Це скоро?

Я засміялася.

— Для тебе — ні. Для мене — дуже скоро.

Однієї неділі Оля зателефонувала мені ще зранку.

— Марто, яка сьогодні чудова погода!

Я визирнула у вікно. Вона мала рацію. Світило сонце. Небо було чистим і блакитним.

— Може, всі разом підемо до парку?

— Із задоволенням.

За годину ми вже зустрілися біля входу до парку. Прийшли Оля із Софією. Бабуся й дідусь. Батько Артема. І, звичайно ж, ми втрьох. Юля відразу взяла Софію за руку.

— Ходімо показувати весну!

— А як її показувати?

Засміялася Софія.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше