Після нашого сімейного вечора без телефонів минуло кілька днів. Одного ранку, дорогою до школи, Юля міцно тримала мене за руку.
— Мамо?
— Так, сонечко?
— А добрі справи обов'язково мають бути великими?
Я подивилася на неї.
— Ні. Іноді найважливіші добрі справи зовсім маленькі.
— Наприклад?
Я задумалася.
— Допомогти тому, кому важко.
Усміхнутися сумній людині. Поділитися тим, що маєш. Юля замислено кивнула. Було видно, що вона про щось думає. Коли я забирала її після уроків, вона вибігла зі школи дуже задоволена.
— Мамо!
— Як минув день?
— Я зробила добру справу!
— Розкажеш?
Ми повільно пішли додому.
— У Діми сьогодні зламався олівець.
— І що було далі?
— Я дала йому свій запасний.
Я усміхнулася.
— Молодець.
— А ще...
Вона трохи помовчала.
— Аліна забула фарби. То ми малювали разом.
Я подивилася на доньку.
— І тобі не було шкода ділитися?
— Ні.
— Чому?
Юля відповіла так просто, що я навіть не одразу знайшла слова.
— Бо тоді вони теж усміхалися.
Увечері, коли Артем повернувся з роботи, Юля одразу побігла до нього.
— Тату!
— Привіт, принцесо.
— А я сьогодні зробила дві добрі справи.
— Цілих дві?
— Так!
Вона розповіла йому все до найменших подробиць. Артем уважно слухав.
— Знаєш, що мені подобається найбільше?
— Що?
— Ти зробила це не тому, що тебе попросили.
— А тому що хотіла.
Юля кивнула.
— Саме так.
Після вечері ми всі разом пили чай. Я дістала маленьку скляну баночку.
— Це що?
Запитала Юля.
— Баночка добрих справ.
Вона здивовано подивилася на мене. Я поклала на стіл маленькі кольорові папірці.
— Щоразу, коли хтось із нас зробить добру справу, ми будемо записувати її й класти сюди.
— А навіщо?
— Щоб наприкінці року прочитати й згадати, скільки добра було в нашій родині.
Юля широко усміхнулася.
— Мені подобається!
Вона одразу взяла папірець. Старанно написала кілька слів. Склала його навпіл. І урочисто кинула в баночку. Артем теж написав свій. Потім я. На дні баночки вже лежали три маленькі папірці. Можливо, для когось це була дрібниця. Але я знала, що саме з таких дрібниць і складається характер людини. Перед сном Юля обійняла мене.
— Мамо?
— Так, сонечко?
— Завтра я теж постараюся зробити комусь добро.
Я поцілувала її в чоло.
— Я в цьому навіть не сумніваюся.
Коли вона заснула, я ще довго дивилася на баночку, що стояла на полиці. Вона була майже порожня. Але з часом вона наповниться. Так само, як і серце людини наповнюється теплом, коли вона робить добро без жодної винагороди. Одного вечора Артем повернувся з роботи з цікавою новиною.
— Марто, у суботу мій давній друг приїжджає потягом.
— Справді?
— Так. Ми не бачилися вже кілька років.
Юля, яка саме малювала за столом, одразу підняла голову.
— Потягом?
— Потягом.
Усміхнувся Артем.
— А можна ми поїдемо зустрічати?
Я подивилася на чоловіка. Він лише знизав плечима.
— Думаю, він буде тільки радий такій зустрічі.
Юля аж заплескала в долоні.
— Ура!
У суботу ми вирушили на вокзал. Юля міцно тримала мене за руку. Щойно ми зайшли до великої будівлі, вона почала все уважно розглядати. Людей із валізами. Табло з розкладом. Годинник. Гучномовець, який оголошував прибуття поїздів.
— Мамо...
Прошепотіла вона.
— Тут так цікаво...
Я усміхнулася.
— Тут щодня починаються й закінчуються чиїсь подорожі.
Ми вийшли на платформу. Було прохолодно. У повітрі відчувався знайомий запах рейок і свіжого зимового повітря. За кілька хвилин пролунав сигнал. Удалині з'явився потяг. Юля не могла відвести від нього очей. Вона мовчки спостерігала, як він повільно під'їжджає до платформи.
— Красивий...
Тихо сказала вона. Я подивилася не на потяг. Я дивилася на доньку. У її очах було стільки захоплення, що мені стало тепло на серці. Потяг зупинився. Пасажири почали виходити. За кілька секунд Артем широко усміхнувся.
— Андрію!
Чоловіки міцно обійнялися.
— Скільки ж років минуло!
Сказав друг Артема.
— Забагато.
Відповів Артем.
— А це моя дружина Марта.
— Дуже приємно.
Усміхнувся Андрій.
— І наша донька Юля.
Юля чемно привіталася.
— Добрий день.
— Привіт. Бачу, ти теж любиш потяги?
Юля серйозно кивнула.
— Дуже.
Андрій засміявся.
— Тоді ми точно знайдемо спільну тему.
Поки чоловіки розмовляли, Юля тихенько запитала мене:
— Мамо...
— Так?
— Цікаво, куди зараз поїде цей потяг?
Я подивилася на вагони.
— Напевно, у нову подорож.
Юля ще кілька секунд дивилася йому вслід. Потім тихо сказала:
— Я теж колись багато подорожуватиму.
Я усміхнулася й ніжно обійняла її за плечі.
— Я в цьому не сумніваюся.
Того дня ми ще довго гуляли містом разом з Андрієм, згадували історії, багато сміялися й пили гарячий чай у маленькій кав'ярні. А ввечері, коли ми вже були вдома, Юля поставила свій маленький червоний потяг на полицю біля книжок.
— Мамо?
— Так, сонечко?
— Сьогодні був дуже хороший день.
— Чому?
Вона усміхнулася.
— Бо сьогодні я ще раз переконалася...
— У чому?
— Що потяги не просто їздять. Вони привозять людей один до одного.
Я замислилася над її словами. І розуміла, що вона має рацію. Іноді одна поїздка може подарувати зустріч, на яку чекали багато років. Юля ще довго згадувала той потяг. Вона навіть намалювала його на уроці образотворчого мистецтва.
— Мамо, схожий?
#778 в Сучасна проза
#5036 в Любовні романи
#2240 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026