Потяг №117 Книга2.

Розділ 8. Скарби, які не мають ціни

Після нашого сімейного вечора без телефонів минуло кілька днів. Одного ранку, дорогою до школи, Юля міцно тримала мене за руку.

— Мамо?

— Так, сонечко?

— А добрі справи обов'язково мають бути великими?

Я подивилася на неї.

— Ні. Іноді найважливіші добрі справи зовсім маленькі.

— Наприклад?

Я задумалася.

— Допомогти тому, кому важко.

Усміхнутися сумній людині. Поділитися тим, що маєш. Юля замислено кивнула. Було видно, що вона про щось думає. Коли я забирала її після уроків, вона вибігла зі школи дуже задоволена.

— Мамо!

— Як минув день?

— Я зробила добру справу!

— Розкажеш?

Ми повільно пішли додому.

— У Діми сьогодні зламався олівець.

— І що було далі?

— Я дала йому свій запасний.

Я усміхнулася.

— Молодець.

— А ще...

Вона трохи помовчала.

— Аліна забула фарби. То ми малювали разом.

Я подивилася на доньку.

— І тобі не було шкода ділитися?

— Ні.

— Чому?

Юля відповіла так просто, що я навіть не одразу знайшла слова.

— Бо тоді вони теж усміхалися.

Увечері, коли Артем повернувся з роботи, Юля одразу побігла до нього.

— Тату!

— Привіт, принцесо.

— А я сьогодні зробила дві добрі справи.

— Цілих дві?

— Так!

Вона розповіла йому все до найменших подробиць. Артем уважно слухав.

— Знаєш, що мені подобається найбільше?

— Що?

— Ти зробила це не тому, що тебе попросили.

— А тому що хотіла.

Юля кивнула.

— Саме так.

Після вечері ми всі разом пили чай. Я дістала маленьку скляну баночку.

— Це що?

Запитала Юля.

— Баночка добрих справ.

Вона здивовано подивилася на мене. Я поклала на стіл маленькі кольорові папірці.

— Щоразу, коли хтось із нас зробить добру справу, ми будемо записувати її й класти сюди.

— А навіщо?

— Щоб наприкінці року прочитати й згадати, скільки добра було в нашій родині.

Юля широко усміхнулася.

— Мені подобається!

Вона одразу взяла папірець. Старанно написала кілька слів. Склала його навпіл. І урочисто кинула в баночку. Артем теж написав свій. Потім я. На дні баночки вже лежали три маленькі папірці. Можливо, для когось це була дрібниця. Але я знала, що саме з таких дрібниць і складається характер людини. Перед сном Юля обійняла мене.

— Мамо?

— Так, сонечко?

— Завтра я теж постараюся зробити комусь добро.

Я поцілувала її в чоло.

— Я в цьому навіть не сумніваюся.

Коли вона заснула, я ще довго дивилася на баночку, що стояла на полиці. Вона була майже порожня. Але з часом вона наповниться. Так само, як і серце людини наповнюється теплом, коли вона робить добро без жодної винагороди. Одного вечора Артем повернувся з роботи з цікавою новиною.

— Марто, у суботу мій давній друг приїжджає потягом.

— Справді?

— Так. Ми не бачилися вже кілька років.

Юля, яка саме малювала за столом, одразу підняла голову.

— Потягом?

— Потягом.

Усміхнувся Артем.

— А можна ми поїдемо зустрічати?

Я подивилася на чоловіка. Він лише знизав плечима.

— Думаю, він буде тільки радий такій зустрічі.

Юля аж заплескала в долоні.

— Ура!

У суботу ми вирушили на вокзал. Юля міцно тримала мене за руку. Щойно ми зайшли до великої будівлі, вона почала все уважно розглядати. Людей із валізами. Табло з розкладом. Годинник. Гучномовець, який оголошував прибуття поїздів.

— Мамо...

Прошепотіла вона.

— Тут так цікаво...

Я усміхнулася.

— Тут щодня починаються й закінчуються чиїсь подорожі.

Ми вийшли на платформу. Було прохолодно. У повітрі відчувався знайомий запах рейок і свіжого зимового повітря. За кілька хвилин пролунав сигнал. Удалині з'явився потяг. Юля не могла відвести від нього очей. Вона мовчки спостерігала, як він повільно під'їжджає до платформи.

— Красивий...

Тихо сказала вона. Я подивилася не на потяг. Я дивилася на доньку. У її очах було стільки захоплення, що мені стало тепло на серці. Потяг зупинився. Пасажири почали виходити. За кілька секунд Артем широко усміхнувся.

— Андрію!

Чоловіки міцно обійнялися.

— Скільки ж років минуло!

Сказав друг Артема.

— Забагато.

Відповів Артем.

— А це моя дружина Марта.

— Дуже приємно.

Усміхнувся Андрій.

— І наша донька Юля.

Юля чемно привіталася.

— Добрий день.

— Привіт. Бачу, ти теж любиш потяги?

Юля серйозно кивнула.

— Дуже.

Андрій засміявся.

— Тоді ми точно знайдемо спільну тему.

Поки чоловіки розмовляли, Юля тихенько запитала мене:

— Мамо...

— Так?

— Цікаво, куди зараз поїде цей потяг?

Я подивилася на вагони.

— Напевно, у нову подорож.

Юля ще кілька секунд дивилася йому вслід. Потім тихо сказала:

— Я теж колись багато подорожуватиму.

Я усміхнулася й ніжно обійняла її за плечі.

— Я в цьому не сумніваюся.

Того дня ми ще довго гуляли містом разом з Андрієм, згадували історії, багато сміялися й пили гарячий чай у маленькій кав'ярні. А ввечері, коли ми вже були вдома, Юля поставила свій маленький червоний потяг на полицю біля книжок.

— Мамо?

— Так, сонечко?

— Сьогодні був дуже хороший день.

— Чому?

Вона усміхнулася.

— Бо сьогодні я ще раз переконалася...

— У чому?

— Що потяги не просто їздять. Вони привозять людей один до одного.

Я замислилася над її словами. І розуміла, що вона має рацію. Іноді одна поїздка може подарувати зустріч, на яку чекали багато років.  Юля ще довго згадувала той потяг. Вона навіть намалювала його на уроці образотворчого мистецтва.

— Мамо, схожий?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше