Потяг №117 Книга2.

Розділ 7. Звичайні дні, які стають особливими

Після Нового року у Юлі почалися зимові канікули. Якби існували змагання з радості через відсутність уроків, наша донька точно посіла б перше місце.

— Мамо!

Прокричала вона одного ранку.

— А мені сьогодні точно не треба до школи?

Я усміхнулася.

— Точно.

— І завтра?

— І завтра.

— І післязавтра?

— Юлю, канікули тільки почалися.

Вона радісно заплескала в долоні.

— Це найкраща новина!

Артем поставив чашку з кавою на стіл.

— Не поспішай радіти.

Юля насторожилася.

— Чому?

— Бо мама вже придумала для тебе домашні справи.

— Артеме!

Засміялася я.

— Я нічого такого не планувала.

— А тепер заплануєш.

Юля подивилася спочатку на мене, потім на тата.

— Ви жартуєте?

— Звісно.

Відповіла я.

— Але ліжко все одно треба застелити.

— Це чесно.

Зітхнула вона. Після сніданку задзвонив телефон. Це була Оля.

— Привіт!

— Привіт.

— Ми з Софією хочемо запросити вас на ковзанку.

Я подивилася на Юлю. Вона вже стрибала від радості, хоча ще не знала, про що ми говоримо.

— Можна?

Прошепотіла вона.

— Звичайно.

Відповіла я. Через годину ми вже зустрілися біля ковзанки. Бабуся й дідусь теж приїхали. Батько Артема теж не відмовився від прогулянки.

— Я кататися не буду.

Одразу попередив він.

— Я лише дивитимуся.

— Ми це ще побачимо.

Підморгнув Артем. Юля вперше стала на ковзани. Спочатку вона міцно трималася за мою руку.

— Мамо...

— Я поруч.

Потім за руку Артема.

— Тату, не відпускай.

— Не відпущу.

Минуло хвилин десять. Юля зробила кілька самостійних кроків. Потім ще кілька.

— Дивіться!

Закричала вона.

— Я їду!

Ми всі зааплодували. Навіть люди поруч усміхнулися. Звичайно... Через хвилину вона сіла на лід. На щастя, зовсім не боляче. Юля подивилася на мене. Я вже хотіла підійти. Але вона сама підвелася. Обтрусила сніг. І сказала:

— Це було тренування.

Софія так голосно засміялася, що мало не впала сама.

— Юлю, ти неймовірна.

— Я знаю.

Гордо відповіла донька. Після ковзанки ми всі зайшли до маленького кафе. Пили гарячий шоколад. Їли пиріжки. І ще довго згадували, хто скільки разів упав. Найменше падала Оля. Найбільше... Артем.

— Це неправда.

Заперечив він.

— Я просто перевіряв якість льоду.

— П'ять разів?

Запитала я.

— Для надійності.

За столом знову пролунав сміх. Коли ми ввечері повернулися додому, Юля вже дрімала в машині. Артем обережно взяв її на руки й заніс до квартири. Я дивилася на них і думала, що такі звичайні дні стають найціннішими спогадами. Бо щастя не завжди приходить у великі свята. Іноді воно ховається в дитячому сміхові, теплих обіймах і зимовому дні, проведеному разом.  Одного вечора мені знову зателефонувала Оля.

— Марто, у мене є ідея.

— Я вже трохи хвилююся.

Засміялася я.

— Не треба. Приходьте сьогодні ввечері до мене. Влаштуємо вечір настільних ігор.

— Я тільки "за".

Щойно я поклала слухавку, до кухні зайшла Юля.

— Хто телефонував?

— Хрещена Оля.

— І що сказала?

— Запросила нас у гості.

— Ура!

— Але не просто в гості.

— А куди?

— Грати в настільні ігри.

Юля аж підстрибнула.

— Тату!

Покликала вона. Артем визирнув із кімнати.

— Що сталося?

— Ми їдемо до хрещеної!

— Уже?

— Увечері.

— Тоді в мене ще є час виграти хоча б одну гру.

— Тату...

Засміялася Юля.

— Ти ж завжди програєш.

Я не стримала сміху.

— Доню, не так чесно говорити.

— Але ж це правда.

Увечері ми приїхали до Олі. На порозі нас уже зустрічала Софія.

— Нарешті!

— Ми вже зачекалися.

У вітальні стояв великий стіл. На ньому лежало кілька коробок із настільними іграми.

— Ого...

Сказав Артем.

— Це серйозна підготовка.

— Ми плануємо перемогти.

Підморгнула Софія. За кілька хвилин приїхали бабуся, дідусь і батько Артема.

— Ви теж гратимете?

Здивувалася Юля.

— А чому ні?

Усміхнувся дідусь. Першою була проста сімейна гра. Юля дуже уважно читала правила.

— Усі зрозуміли?

Запитала вона.

— Майже.

Відповів Артем.

— Я не зрозумів, як мені виграти.

— Спочатку навчися програвати.

Пожартувала Софія. У кімнаті пролунав сміх. Гра тривала майже годину. І перемогла... Юля.

— Я ж казала!

Радісно вигукнула вона. Артем театрально схилив голову.

— Вітаю чемпіонку.

Потім була друга гра. Цього разу перемогла бабуся.

— Досвід.

Гордо сказала вона.

— І трохи удачі.

Додав дідусь.

— Не заздри.

Усміхнулася бабуся. Поки дорослі грали ще одну партію, ми з Олею пішли на кухню за чаєм.

— Як швидко росте Юля...

Тихо сказала Оля. Я кивнула.

— Іноді мені здається, що ще вчора вона вчилася ходити.

— А сьогодні вже виграє всіх у настільні ігри.

Ми усміхнулися. Коли чай був готовий, ми повернулися до вітальні. Юля саме пояснювала дідусеві правила нової гри. Так серйозно, ніби була справжньою вчителькою. Я сіла поруч із Артемом.

— Гарний вечір.

Прошепотіла я. Він легенько стиснув мою руку.

— Найкращі вечори завжди прості.

Я подивилася на нашу доньку. Вона сміялася разом із хрещеними, бабусею, дідусем і татом. І мені захотілося, щоб такі вечори залишалися в нашому житті якомога довше. Бо саме з них і складається справжнє сімейне щастя.  Наступної суботи Артем мав поїхати на роботу на кілька годин. Я теж домовилася зустрітися з подругою, яку давно не бачила. Тож бабуся й дідусь запропонували забрати Юлю до себе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше