Після Нового року у Юлі почалися зимові канікули. Якби існували змагання з радості через відсутність уроків, наша донька точно посіла б перше місце.
— Мамо!
Прокричала вона одного ранку.
— А мені сьогодні точно не треба до школи?
Я усміхнулася.
— Точно.
— І завтра?
— І завтра.
— І післязавтра?
— Юлю, канікули тільки почалися.
Вона радісно заплескала в долоні.
— Це найкраща новина!
Артем поставив чашку з кавою на стіл.
— Не поспішай радіти.
Юля насторожилася.
— Чому?
— Бо мама вже придумала для тебе домашні справи.
— Артеме!
Засміялася я.
— Я нічого такого не планувала.
— А тепер заплануєш.
Юля подивилася спочатку на мене, потім на тата.
— Ви жартуєте?
— Звісно.
Відповіла я.
— Але ліжко все одно треба застелити.
— Це чесно.
Зітхнула вона. Після сніданку задзвонив телефон. Це була Оля.
— Привіт!
— Привіт.
— Ми з Софією хочемо запросити вас на ковзанку.
Я подивилася на Юлю. Вона вже стрибала від радості, хоча ще не знала, про що ми говоримо.
— Можна?
Прошепотіла вона.
— Звичайно.
Відповіла я. Через годину ми вже зустрілися біля ковзанки. Бабуся й дідусь теж приїхали. Батько Артема теж не відмовився від прогулянки.
— Я кататися не буду.
Одразу попередив він.
— Я лише дивитимуся.
— Ми це ще побачимо.
Підморгнув Артем. Юля вперше стала на ковзани. Спочатку вона міцно трималася за мою руку.
— Мамо...
— Я поруч.
Потім за руку Артема.
— Тату, не відпускай.
— Не відпущу.
Минуло хвилин десять. Юля зробила кілька самостійних кроків. Потім ще кілька.
— Дивіться!
Закричала вона.
— Я їду!
Ми всі зааплодували. Навіть люди поруч усміхнулися. Звичайно... Через хвилину вона сіла на лід. На щастя, зовсім не боляче. Юля подивилася на мене. Я вже хотіла підійти. Але вона сама підвелася. Обтрусила сніг. І сказала:
— Це було тренування.
Софія так голосно засміялася, що мало не впала сама.
— Юлю, ти неймовірна.
— Я знаю.
Гордо відповіла донька. Після ковзанки ми всі зайшли до маленького кафе. Пили гарячий шоколад. Їли пиріжки. І ще довго згадували, хто скільки разів упав. Найменше падала Оля. Найбільше... Артем.
— Це неправда.
Заперечив він.
— Я просто перевіряв якість льоду.
— П'ять разів?
Запитала я.
— Для надійності.
За столом знову пролунав сміх. Коли ми ввечері повернулися додому, Юля вже дрімала в машині. Артем обережно взяв її на руки й заніс до квартири. Я дивилася на них і думала, що такі звичайні дні стають найціннішими спогадами. Бо щастя не завжди приходить у великі свята. Іноді воно ховається в дитячому сміхові, теплих обіймах і зимовому дні, проведеному разом. Одного вечора мені знову зателефонувала Оля.
— Марто, у мене є ідея.
— Я вже трохи хвилююся.
Засміялася я.
— Не треба. Приходьте сьогодні ввечері до мене. Влаштуємо вечір настільних ігор.
— Я тільки "за".
Щойно я поклала слухавку, до кухні зайшла Юля.
— Хто телефонував?
— Хрещена Оля.
— І що сказала?
— Запросила нас у гості.
— Ура!
— Але не просто в гості.
— А куди?
— Грати в настільні ігри.
Юля аж підстрибнула.
— Тату!
Покликала вона. Артем визирнув із кімнати.
— Що сталося?
— Ми їдемо до хрещеної!
— Уже?
— Увечері.
— Тоді в мене ще є час виграти хоча б одну гру.
— Тату...
Засміялася Юля.
— Ти ж завжди програєш.
Я не стримала сміху.
— Доню, не так чесно говорити.
— Але ж це правда.
Увечері ми приїхали до Олі. На порозі нас уже зустрічала Софія.
— Нарешті!
— Ми вже зачекалися.
У вітальні стояв великий стіл. На ньому лежало кілька коробок із настільними іграми.
— Ого...
Сказав Артем.
— Це серйозна підготовка.
— Ми плануємо перемогти.
Підморгнула Софія. За кілька хвилин приїхали бабуся, дідусь і батько Артема.
— Ви теж гратимете?
Здивувалася Юля.
— А чому ні?
Усміхнувся дідусь. Першою була проста сімейна гра. Юля дуже уважно читала правила.
— Усі зрозуміли?
Запитала вона.
— Майже.
Відповів Артем.
— Я не зрозумів, як мені виграти.
— Спочатку навчися програвати.
Пожартувала Софія. У кімнаті пролунав сміх. Гра тривала майже годину. І перемогла... Юля.
— Я ж казала!
Радісно вигукнула вона. Артем театрально схилив голову.
— Вітаю чемпіонку.
Потім була друга гра. Цього разу перемогла бабуся.
— Досвід.
Гордо сказала вона.
— І трохи удачі.
Додав дідусь.
— Не заздри.
Усміхнулася бабуся. Поки дорослі грали ще одну партію, ми з Олею пішли на кухню за чаєм.
— Як швидко росте Юля...
Тихо сказала Оля. Я кивнула.
— Іноді мені здається, що ще вчора вона вчилася ходити.
— А сьогодні вже виграє всіх у настільні ігри.
Ми усміхнулися. Коли чай був готовий, ми повернулися до вітальні. Юля саме пояснювала дідусеві правила нової гри. Так серйозно, ніби була справжньою вчителькою. Я сіла поруч із Артемом.
— Гарний вечір.
Прошепотіла я. Він легенько стиснув мою руку.
— Найкращі вечори завжди прості.
Я подивилася на нашу доньку. Вона сміялася разом із хрещеними, бабусею, дідусем і татом. І мені захотілося, щоб такі вечори залишалися в нашому житті якомога довше. Бо саме з них і складається справжнє сімейне щастя. Наступної суботи Артем мав поїхати на роботу на кілька годин. Я теж домовилася зустрітися з подругою, яку давно не бачила. Тож бабуся й дідусь запропонували забрати Юлю до себе.
#778 в Сучасна проза
#5036 в Любовні романи
#2240 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026