Після першого снігу Юля щодня рахувала дні до свята Святого Миколая. Мені здавалося, що вона знала календар краще за мене. Щоранку я чула одне й те саме запитання.
— Мамо, ще скільки?
Я відкривала календар.
— Десять днів.
Наступного ранку...
— Дев'ять.
Потім...
— Вісім.
Артем тільки сміявся.
— Якщо так піде далі, вона сама нам скаже, коли свято.
Одного вечора, коли ми вечеряли, Юля раптом сказала:
— Мамо, мені треба написати листа Святому Миколаю.
— То пиши.
— Але я не знаю, як правильно.
Я принесла їй чистий аркуш паперу. Вона довго дивилася на нього. Потім узяла кольоровий олівець.
— Не підглядай.
Серйозно сказала вона мені.
— Добре.
Усміхнулася я. Через кілька хвилин Юля покликала мене.
— Готово.
Я прочитала лист.
«Дорогий Святий Миколаю! Я дуже старалася бути слухняною. Іноді не дуже. Але більше старалася. Якщо зможеш, принеси мені нову книжку про потяги. І ще маленький конструктор. А якщо залишиться місце в мішку, принеси щось бабусі, дідусеві, мамі, татові, хрещеній Олі , Софії. Та дідуся Володі. Бо я їх дуже люблю. Дякую. Юля.»
Я дочитала лист і відчула, як на очах з'явилися сльози.
— Що сталося?
Запитала Юля. Я обійняла її.
— Нічого, сонечко. Просто в тебе дуже добре серце.
Увечері, коли Юля вже спала, я показала лист Артемові. Він уважно прочитав його. Потім мовчки поклав на стіл.
— Треба зробити для неї особливе свято.
Тихо сказав він.
— Згодна.
— І знаєш...
— Що?
— Мені дуже сподобалося, що вона попросила подарунки не тільки для себе.
Я кивнула.
— Це вона в нас навчилася.
— Ні.
Усміхнувся Артем.
— Це вона нас навчила.
Наступного дня після школи до нас зайшли Оля й Софія. Юля одразу показала їм свій лист.
— Але це секрет.
— Ми нікому не скажемо.
Пообіцяла Оля.
— Навіть Святому Миколаю?
Здивувалася Юля. Софія засміялася.
— Йому можна.
Усі дружно розсміялися. Того вечора, вкладаючи Юлю спати, я ще раз подумала, як швидко вона росте. Здавалося, ще зовсім недавно я тримала її на руках. А тепер вона вже сама пише листи. І мріє не лише про себе, а й про тих, кого любить. Я поцілувала доньку в чоло.
— На добраніч, сонечко.
— На добраніч, мамо.
За вікном тихо падав сніг. А вдома вже панувало передсвяткове тепло. Після того як Юля написала листа, у нашому домі почалися справжні приготування до свята. Щовечора вона запитувала:
— Мамо, а Святий Миколай точно знайде наш будинок?
— Знайде.
Відповіла я.
— А якщо надворі буде сніг?
— Знайде.
— А якщо буде темно?
— Він знаходить дітей уже багато-багато років.
Не хвилюйся. Юля усміхнулася.
— Тоді добре.
Увечері напередодні свята вона дуже старанно почистила свої черевички. Поставила їх біля вікна. І ще раз перевірила, чи лежить лист там, де треба.
— Мамо.
— Так?
— Думаєш, я була достатньо слухняною?
Я присіла поруч із нею.
— Доню, ідеальних дітей не буває. Але ти добра, щира й завжди намагаєшся виправити свої помилки. Це найголовніше.
Юля міцно мене обійняла.
— Люблю тебе.
— І я тебе, сонечко.
Коли вона заснула, ми з Артемом тихенько вийшли до вітальні. На столі вже лежали подарунки. Нова книжка про потяги. Конструктор. І ще кілька маленьких пакунків.
— А це для кого?
Запитала я, показуючи на ще один подарунок. Артем загадково усміхнувся.
— Для тебе.
— Артеме...
— Миколай попросив передати.
Я лише похитала головою й засміялася. Потім ми тихенько поставили подарунки біля Юлиних черевичків. А поруч поклали маленькі пакуночки для бабусі, дідуся, Олі, Софії та батька Артема.
— Думаєш, їй сподобається?
Тихо запитав Артем.
— Вона буде щаслива.
Наступного ранку мене знову розбудив знайомий голос.
— Мамо!
— Святий Миколай був!
Я ще не встигла підвестися, а Юля вже тягнула мене до вікна. Біля черевичків лежали подарунки. Її очі світилися від радості.
— Він прочитав мого листа!
Вона обережно відкрила перший пакунок.
— Книжка!
Потім другий.
— Конструктор!
Вона раптом завмерла.
— А це що?
Юля помітила маленькі пакуночки з підписами.
— Для бабусі...
— Для дідуся...
— Для хрещеної Олі...
— Для Софії...
— І для дідуся Володі...
Вона повернулася до нас.
— Мамо...
— Так?
— Він пам'ятає всіх.
Я усміхнулася.
— Добрі справи завжди пам'ятають.
Після сніданку ми поїхали до бабусі й дідуся. Там уже були Оля, Софія та батько Артема. Юля з величезною гордістю вручила кожному його маленький подарунок.
— Це від Святого Миколая.
Сказала вона. Бабуся обійняла онуку.
— Дякую, моя хороша.
Я бачила, як Артем тихо усміхається. І знала, про що він думає. Найбільший подарунок цього дня — не книжки й не іграшки. Найбільший подарунок — бачити, як наша донька вчиться дарувати радість іншим. Увечері, коли ми поверталися додому, Юля міцно тримала мене за руку.
— Мамо?
— Так, сонечко?
— Наступного року я знову напишу листа.
— Про що попросиш?
Вона трохи подумала.
— Щоб усі, кого я люблю, були здорові..
Після свята Святого Миколая наш дім остаточно наповнився зимовим настроєм. Щовечора ми з Юлею вмикали гірлянду на ялинці. Вона сідала поруч зі мною на диван, загорталася в плед і розглядала вогники.
— Мамо...
— Так, сонечко?
— Мені здається, що ялинка усміхається.
Я подивилася на неї.
— Мені теж так здається.
31 грудня минув дуже весело. До нас прийшли бабуся, дідусь, Оля, Софія та батько Артема. Ми разом готували вечерю. Дідусь із Артемом сперечалися, хто краще нарізає салат. Бабуся тільки похитала головою.
#778 в Сучасна проза
#5036 в Любовні романи
#2240 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026