Потяг №117 Книга2.

Розділ 5. Теплі миті нашої родини

Одного понеділка вчителька зайшла до класу з особливою усмішкою. А це завжди означало щось цікаве.

— Діти, через два тижні в нас буде шкільний концерт.

Клас одразу загудів.

— Концерт?

— Справжній?

— А що треба робити?

Вчителька засміялася.

— Ми будемо виступати для батьків.

Юля одразу випрямилася. Виступати вона любила. Але лише до того моменту, поки не дізналася подробиці.

— Юлю, ти читатимеш вірш.

Сказала вчителька.

— Я?

— Так.

Раптом виступ перестав здаватися такою чудовою ідеєю. Увечері вдома Юля сиділа за столом із сумним виглядом.

— Що сталося?

Запитала я.

— Я маю виступати.

— Це ж добре.

— Перед усіма.

— А.

Тепер я зрозуміла. Коли Артем повернувся з роботи, йому теж усе пояснили.

— Ти ж не боїшся.

Сказав він.

— Боюся.

— Усі бояться.

— Ти теж?

— Особливо я.

— Брехун.

Засміялася я.

— Добре, іноді боюся.

Виправився Артем. Наступні дні вся родина допомагала Юлі готуватися. Вона читала вірш мамі. Татові. Бабусі. Дідусю. Олі. Софії. Навіть котику. Котик був найспокійнішим слухачем. У день концерту актова зала була повна. Батьки. Бабусі. Дідусі. Родичі. І, звичайно ж, вся наша родина зайняла майже цілий ряд.

— Ми переборщили.

Тихо сказала Софія.

— Ні.

Заперечила бабуся.

— Ми підтримуємо.

Юля стояла за кулісами. Серце калатало. Руки трохи тремтіли. І тоді вона побачила в залі своїх. Марту. Артема. Бабусю. Дідуся. Олю. Софію. І навіть батька Артема. Усі усміхалися. І раптом стало не так страшно. Коли настав її вихід, Юля зробила глибокий вдих. І вийшла на сцену. На кілька секунд у залі стало дуже тихо. А потім вона почала читати вірш. Голос спочатку трохи тремтів. Але з кожним рядком ставав упевненішим. І коли вона закінчила, зал вибухнув оплесками. Юля аж розгубилася. Потім усміхнулася. І вклонилася. Увечері вдома вона сиділа між мамою й татом на дивані.

— Ну що?

Запитав Артем.

— Я змогла.

— Змогла.

Погодилася я.

— І навіть не втекла зі сцени.

— Мамо!

Усі засміялися. Того вечора Юля заснула дуже щасливою. Бо іноді найбільші перемоги починаються з того, що ти просто знаходиш у собі сміливість зробити перший крок.  Одного ранку, поки я готувала сніданок, Юля забігла на кухню так швидко, що ледь не врізалася в стіл.

— Мамо!

— Доброго ранку, сонечко.

— Сьогодні ж день народження хрещеної Олі!

Я усміхнулася.

— Так. І сьогодні ми всі поїдемо її вітати.

— Ура!

Від такої новини Юля навіть поснідала без нагадувань. Артем здивовано подивився на мене.

— Треба частіше влаштовувати свята.

— Або частіше запрошувати хрещену, — засміялася я.

Після обіду ми вирушили до Олі. Коли вона відчинила двері, Юля першою кинулася її обіймати.

— З днем народження, хрещена!

— Дякую, моє сонечко.

У будинку вже були Софія, бабуся, дідусь і батько Артема. Як завжди, здавалося, що ми не просто прийшли в гості, а зібралися всією великою родиною. Юля простягнула Олі великий малюнок.

— Це тобі.

Оля уважно розгорнула його. На малюнку були ми всі. Я. Артем. Юля. Оля. Софія. Бабуся. Дідусь. Навіть кіт. І, звичайно ж, великий червоний потяг.

— Це ми їдемо всі разом, — пояснила Юля.

Я побачила, як в Олі заблищали очі.

— Це найкращий подарунок, який я сьогодні отримала.

Свято було дуже теплим. Ми сиділи за великим столом, пили чай, згадували кумедні історії й багато сміялися. Як завжди, найбільше розповідав дідусь.

— Цю історію ти вже розповідав, — засміявся Артем.

— Але сьогодні вона ще смішніша.

Відповів дідусь так серйозно, що всі розсміялися ще більше. Після чаю Софія запропонувала пограти в настільну гру. Юля відразу погодилася. Артем теж вирішив приєднатися. Через кілька хвилин стало очевидно, що наша донька перемагає всіх.

— Мені здається, вона спеціально тренувалася, — сказав Артем.

— Просто я дуже розумна.

Гордо відповіла Юля.

— Це точно мамина донька, — підморгнула мені Софія.

— І трошки татова, — додав Артем.

Увечері настав час торта. Оля загадала бажання й задула свічки.

— Що загадала?

Пошепки запитала Юля. Оля усміхнулася.

— Якщо розповім, воно не здійсниться.

Юля серйозно кивнула.

— Тоді мовчи.

Коли ми вже збиралися додому, Оля присіла біля Юлі.

— Дякую тобі за малюнок.

— Він тобі справді сподобався?

— Дуже. Я навіть поставлю його в рамку.

Юля засяяла від щастя. Дорогою додому вона сиділа на задньому сидінні й дивилася у вікно. Потім тихенько сказала:

— Мамо?

— Так?

— У мене найкраща хрещена.

Я усміхнулася.

— Це правда.

— І Софія теж найкраща.

— Згодна.

Наступного ранку мене розбудив знайомий голос.

— Мамо!

Я навіть не встигла розплющити очі.

— Мамо, швидше!

Я посміхнулася. Так мене будила тільки Юля.

— Що сталося, сонечко?

Вона схопила мене за руку.

— Ходімо!

Я підвелася з ліжка й разом із нею підійшла до вікна. За склом повільно кружляли великі білі сніжинки. Двір уже вкрився тонким шаром снігу.

— Перший сніг...

Тихо сказала я. Позаду почувся сонний голос Артема.

— Це вже традиція...

Я обернулася. Він ще навіть не відкрив очей.

— Яка?

Запитала я.

— Якщо випадає перший сніг, мене будять о сьомій ранку.

Юля засміялася.

— Бо ти теж маєш його побачити!

Артем удавано зітхнув.

— Ну як тут можна сердитися?

Після сніданку ми тепло вдягнулися й вийшли на подвір'я. Холодне повітря одразу защипало щоки. Юля побігла вперед. Вона ловила сніжинки долонями й намагалася роздивитися кожну.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше