Розділ 38. Той самий потяг

Після того як було вирішено їхати потягом, у нашому домі почалося справжнє пожвавлення. Юля рахувала дні. Бабуся телефонувала щовечора. Дідусь уже складав список речей, які "обов'язково знадобляться". Список був довжиною майже як маршрут потяга.

— Навіщо нам термос?

Запитав Артем.

— А якщо захочеться чаю?

Відповів дідусь.

— У потязі є чай.

— Свій кращий.

Сперечатися було марно. Одного вечора Артем повернувся додому з роботи особливо задоволений.

— Ну?

Запитала я.

— Ну що?

— Ти щось приховуєш.

Він усміхнувся. Повільно дістав із рюкзака конверт. І поклав на стіл. Юля одразу підбігла.

— Що це?

Артем урочисто відкрив конверт.

— Квитки.

На кілька секунд у квартирі стало тихо. Потім Юля заверещала від радості.

— Ми їдемо!

Вона підстрибувала так сильно, що котик упав із дивана.

— Обережно.

Засміявся Артем.

— До поїздки ще кілька днів.

— Але квитки вже є!

Для Юлі це означало, що пригода стала справжньою. Наступні дні минули в підготовці. Я складала речі. Юля постійно щось додавала до валізи.

— Доню, навіщо тобі три ведмедики?

— Вони теж хочуть у потяг.

— А п'ять книжок?

— Раптом буде нудно.

— А оце?

— Це важливо.

Ніхто так і не зрозумів, що саме це було. Тим часом Оля та Софія теж активно готувалися.

— Ми беремо настільні ігри.

Написала Софія.

— І смаколики.

Додала Оля.

— Ви їдете на два дні чи переїжджаєте?

Запитав Артем. Відповіді він не отримав. Увечері перед поїздкою всі зібралися у бабусі й дідуся. За чаєм. За пирогом. І за розмовами. Юля сиділа в дідуся на колінах.

— А ти любиш потяги?

Запитала вона.

— Дуже.

— А тато?

— Ще більше.

Юля здивовано подивилася на Артема.

— Правда?

Він усміхнувся.

— Один потяг колись змінив усе моє життя.

— Як?

Ми з ним переглянулися.

— Розповім, коли підростеш.

Юля задумалася.

— Добре.

Але було видно, що цікавість тільки зросла. Тієї ночі вона довго не могла заснути. Кілька разів виходила з кімнати. Питала, чи не запізнимося. Перевіряла свій рюкзачок. І рахувала години. А коли нарешті заснула, міцно обіймала свій маленький червоний потяг із цирку. Попереду чекала велика пригода.  День поїздки настав. Ще до світанку. Точніше, для Юлі він настав приблизно о п'ятій ранку. Вона забігла до нашої кімнати. І голосно оголосила:

— ВСТАВАЙТЕ!

Я подивилася на годинник.

— Юлю...

— Ми їдемо потягом!

— Через три години.

— Все одно.

Артем накрив голову подушкою.

— Я вже шкодую, що купив квитки.

— Неправда.

Сказала я.

— Неправда.

Підтвердила Юля. Через годину вся родина вже збиралася біля вокзалу. Бабуся. Дідусь. Оля. Софія. Батько Артема. І ми. Юля крутилася навколо всіх. Наче маленький вихор.

— А де потяг?

— Зараз побачимо.

— А він уже приїхав?

— Скоро.

Нарешті на табло з'явився номер. №117. Я помітила, як Артем завмер. Лише на секунду. Але я це побачила. Той самий номер. Той самий потяг. Потяг, у якому колись почалася наша історія. Юля, звісно, цього не знала. Вона вже бігла вперед. І раптом на платформу плавно заїхав він. Потяг №117. Великий. Довгий. Красивий. Юля буквально втратила дар мови.

— Ого...

Саме так колись сказала я. Багато років тому. Коли вперше його побачила.

— Подобається?

Запитав Артем. Юля тільки кивнула. Провідниця перевірила квитки. І запросила всіх до вагону. Для Юлі це був окремий світ. М'які полиці. Коридор. Великі вікна.

— Ми тут будемо жити?

Запитала вона.

— Лише кілька годин.

Засміялася Софія.

— Шкода.

Коли потяг рушив, Юля миттєво прилипла до вікна. Будинки почали повільно віддалятися. Платформа залишилася позаду. Колеса ритмічно застукотіли по рейках. Тук-тук. Тук-тук. Тук-тук. Юля слухала цей звук із захопленням.

— Він співає.

Сказала вона. Ніхто не став сперечатися. Ми сиділи поруч. Спостерігаючи за нею. Артем дивився у вікно. Іноді на мене. Іноді на доньку.

— Пам'ятаєш нашу першу поїздку?

Я кивнула. Як таке можна забути? Тоді ми були зовсім іншими. Молодшими. Безтурботнішими. І навіть не здогадувалися, що одного дня сидітимемо тут разом із донькою.

— Дивно.

Сказала я.

— Що?

— Тоді нас було двоє.

Артем подивився на Юлю. Яка саме показувала щось Олі й Софії. І усміхнувся.

— А тепер нас значно більше.

За вікном миготіли поля. Ліси. Маленькі станції. А потяг №117 мчав уперед. Несучи із собою не просто пасажирів. А цілу історію. Історію нашої родини. За вікном повільно згасало сонце. Небо ставало рожевим. Потім помаранчевим.А потім почало темніти.  Юля майже весь день провела біля вікна. Вона дивилася на поля. На ліси. На маленькі будиночки. На станції, які миготіли й залишалися позаду.

— А куди їде той потяг?

— Не знаю.

Відповів дідусь.

— А той?

— Теж не знаю.

— А цей?

— Цим їдемо ми.

Юля засміялася. У вагоні було тепло й затишно. Оля та Софія грали з нею в слова. Бабуся пригощала всіх пиріжками. Дідусь розповідав історії зі своєї молодості. Іноді справжні. Іноді не дуже.

— А потім я впіймав величезну рибу.

— Наскільки величезну?

Запитала Юля. Дідусь широко розвів руки.

— Отаку.

— Брехня.

Сказала бабуся. У вагоні вибухнув сміх. Пізніше Юля втомилася. Вона залізла до Артема на коліна. І поклала голову йому на груди.

— Втомилася?

Запитав він.

— Трошки.

— Сподобалася поїздка?

Юля підняла голову.

— Найбільше у світі.

Артем усміхнувся. І поцілував її в маківку. Незабаром донечка заснула. Як колись на морі. Як колись у машині. Як сотні разів до цього. Тільки тепер вона спала під тихий стукіт коліс.