Розділ 37. Одна поїздка може змінити все

Теплі весняні дні ставали дедалі частішими. Одного недільного ранку дідусь оголосив:

— У мене є план.

— Це вже звучить небезпечно.

Одразу сказав Артем.

— Не перебивай.

— Добре.

— Робимо сімейний пікнік.

Ідея всім сподобалася. Особливо Юлі.

— Буде морозиво?

— Буде.

— Тоді я згодна.

За кілька днів ми зібралися за містом на великій галявині біля невеликого озера. Погода була ідеальною. Світило сонце. Легенький вітерець гойдав траву. А в повітрі пахло весною. Приїхали всі. Бабуся. Дідусь. Мій брат. Оля. Софія. Батько Артема. І ще кілька родичів. Юля була найщасливішою людиною на галявині. Бо увага всіх дорослих автоматично належала їй.

— Юлю, хочеш сік?

— Хочеш яблуко?

— Хочеш печиво?

— Вони її зіпсують.

Тихо сказала я.

— Уже пізно.

Відповів Артем. Після обіду почалися ігри. Спочатку м'яч. Потім бадмінтон. А потім дідусь придумав естафету.

— Переможе найшвидший.

Оголосив він.

— Тоді я не беру участі.

Сказав Артем.

— Чому?

— Бо програю чотирирічній дитині.

Усі засміялися. Естафета пройшла саме так, як і мала пройти в нашій родині. Повний хаос. Софія побігла не в той бік. Оля перечепилася через власний кросівок. Дідусь сперечався із правилами, які сам придумав. А Юля бігала між усіма й голосно раділа.

— Я виграла!

— Доню, змагання ще не закінчилося.

Сказав Артем.

— Все одно виграла.

Сперечатися було марно. Пізніше ми сиділи біля озера. Їли пиріг, який спекла бабуся. І просто розмовляли. Юля сиділа між дідусем і батьком Артема. І щось дуже серйозно їм пояснювала.

— Про що вона говорить?

Тихо запитала я.

— Про котика.

Відповів Артем.

— Уже десять хвилин.

— А вони слухають.

— Бо це важлива тема.

Я усміхнулася. Раптом Юля підбігла до нас.

— Мамо!

— Так?

— А давай так завжди.

— Як?

— Щоб усі разом.

Я подивилася навколо. На рідних. На сміх. На Артема поруч. І відчула, як стало тепло на серці.

— Я теж цього хочу.

Сказала я. Увечері сонце вже хилилося до заходу. Ми почали збирати речі. Юля втомилася настільки, що заснула в машині майже одразу.  Машина повільно їхала додому. А за вікном згасав ще один прекрасний день нашої родини.  Після пікніка минуло кілька тижнів. Одного вечора Софія написала в сімейний чат:

— У мене є квитки.

— На що?

Одразу запитав Артем.

— У цирк.

Через хвилину відповіла Оля:

— Я вже сказала Юлі.

— ЩО?!

Написав Артем.

Було запізно. За десять хвилин Юля вже стояла посеред кімнати. І стрибала від радості.

— Ми йдемо в цирк!

— Так.

Зітхнув Артем.

— Нас поставили перед фактом.

У день вистави Юля прокинулася раніше за будильник.

— Уже час?

— Ні.

— А тепер?

— Ні.

— А зараз?

Я почала розуміти, чому батьки іноді ховають годинники. До цирку ми поїхали всією компанією. Перед входом було людно. Діти бігали з повітряними кульками. Продавали солодку вату. Лунала музика. Юля крутила головою в усі боки.

— Тут так красиво.

Прошепотіла вона. Коли ми зайшли всередину, її очі стали ще більшими. Величезна арена. Яскраві прожектори. Безліч людей.

— Вау.

Це слово того дня вона повторила разів сто. Почалася вистава. Спочатку вийшли клоуни. Юля сміялася так голосно, що на неї почали озиратися люди. Особливо коли один клоун випадково впав у власне відро.

— Це смішно.

Сказала вона крізь сміх.

— Дуже.

Погодився Артем. Потім були акробати. Жонглери. Фокусники. Юля дивилася не кліпаючи. А коли фокусник дістав кролика з капелюха, вона буквально підскочила на місці.

— Як?!

— Магія.

Серйозно відповів дідусь.

— Справжня?

— Звичайно.

Я бачила, як бабуся ледь стримує сміх. Але найбільше Юлі сподобалися повітряні гімнасти. Вони літали під куполом цирку. Наче птахи. І коли номер закінчився, вона аплодувала найголосніше. Після вистави всі ще довго обговорювали побачене.

— А мені сподобався кролик.

Сказала Юля.

— А мені акробати.

Сказала Софія.

— А мені солодка вата.

Зізнався Артем.

— Ти її з'їв більше за дітей.

Зауважила я.

— І що?

Усі засміялися. Коли ми вже збиралися йти, Юля раптом зупинилася біля сувенірної крамнички. Там стояла невелика іграшка. Не лялька. Не ведмедик. Не кролик. Маленький червоний потяг. Юля уважно його розглядала.

— Подобається?

Запитав Артем. Вона кивнула.

— Дуже.

За кілька хвилин потяг уже був у неї в руках.

— Це останній сувенір.

Сказала я.

— Звичайно.

Погодився Артем. Ми обоє знали, що це неправда. Дорогою додому Юля заснула в машині. Обіймаючи свій новий потяг. Артем глянув у дзеркало заднього виду. І усміхнувся.

— Здається, починається нове захоплення.

  Після походу в цирк маленький червоний потяг став улюбленою іграшкою Юлі. Вона брала його всюди. На кухню. У садочок. До бабусі. Навіть спати намагалася з ним.

— Доню, він пластиковий.

Сказала я одного вечора.

— І що?

— Незручно.

— Мені зручно.

На цьому дискусія закінчилася. Однієї суботи ми поїхали до бабусі й дідуся. Дідусь вирішив перебрати старі речі на горищі.

— Може знайду щось корисне.

Сказав він.

— А може знайдеш старий мотлох.

Відповів Артем.

— Не заважай мистецтву пошуку.

Звісно ж, Юля захотіла йти разом. Для неї горище виглядало як справжній скарб. Старі коробки. Валізи. Книги. Фотографії. Історії з минулого. Раптом дідусь завмер біля великої запиленої коробки.

— Ого.

— Що там?

Запитала я. Він обережно відкрив кришку. І усміхнувся.