Розділ 36. Донька, яка зникає за хвилину

Весна остаточно вступила у свої права. Сонце світило майже щодня. Дерева вкрилися молодим листям. А Юля раптом відкрила для себе нове захоплення. Велосипеди. Почалося все з того, що в парку вона побачила дівчинку трохи старшу за себе. Та впевнено їхала алеєю на маленькому рожевому велосипеді. Юля завмерла. І проводила її поглядом.

— Мамо.

— Так?

— Я теж хочу.

Я вже знала цей тон. Саме таким голосом вона колись просила котика. Потім морозиво. Потім ще морозиво.

— Поговоримо з татом.

Сказала я. Увечері Артем почув новину. Ідея йому сподобалася одразу. Занадто одразу.

— Треба купити.

— Артеме.

— Що?

— Ми ще навіть не вибрали.

— То поїхали вибирати.

Через два дні велосипед уже стояв у коридорі. Маленький. Блакитний. Із дзвіночком. Юля дивилася на нього так, ніби це був справжній скарб.

— Мій?

— Твій.

Усміхнувся Артем. Донечка кинулася йому на шию.

— Дякую!

Навчання почалося того ж дня. І майже одразу стало зрозуміло: Юля успадкувала впертість від обох батьків.

— Тримай кермо.

Пояснював Артем.

— Тримаю.

— Дивись вперед.

— Дивлюся.

— Не закривай очі.

— Добре.

За секунду вона закрила очі.

— Юлю!

— Я випадково!

Я ледве стримувала сміх. Перші спроби були складними. То велосипед нахилявся. То Юля лякалася. То Артем ледь встигав її ловити.

— Я більше не буду.

Образилася вона після чергової невдачі. Артем присів поруч.

— Пам'ятаєш, як ти вчилася ходити?

— Ні.

— А я пам'ятаю.

— І?

— Ти теж падала.

— Правда?

— Багато разів.

Юля задумалася.

— І навчилася?

— Навчилася.

— Тоді добре.

На цьому мотиваційна розмова завершилася. Наступного дня вони знову пішли тренуватися. І ще наступного. І ще. Одного вечора ми гуляли всією родиною. Бабуся. Дідусь. Оля. Софія. Навіть батько Артема приєднався до прогулянки. Юля впевнено сіла на велосипед.

— Дивіться.

Сказала вона. Артем уже звично тримався поруч.

— Готова?

— Да.

Вона відштовхнулася. Поїхала. Один метр. Два. Три. П'ять. І раптом... Не впала. Їхала сама. Усі завмерли. Юля теж зрозуміла це не одразу. А коли зрозуміла... На все подвір'я пролунало:

— Я їдууууу!

Ми засміялися. І почали аплодувати. Вона проїхала ще кілька метрів. І тільки потім зупинилася. Щаслива. Розчервоніла. І неймовірно горда собою.

— Бачив?!

Крикнула вона Артемові.

— Бачив.

— Я сама!

— Я знаю.

Артем усміхався так, ніби щойно виграв олімпіаду. Того вечора Юля заснула дуже швидко. Втомлена після великої перемоги. А я лежала поруч із Артемом і тихо сказала:

— Ще один крок.

— До чого?

— До дорослішання.

Він важко зітхнув.

— Не нагадуй.

Але ми обоє знали. Наша маленька дівчинка росла. І кожен новий день приносив їй нові перемоги.  Суботнього ранку ми вирішили поїхати до великого торгового центру. Нічого особливого. Потрібно було купити кілька речей. Зайти в книжковий. І, як завжди, пообіцяти Юлі, що ми не купуватимемо нових іграшок. Обіцянка протрималася приблизно двадцять хвилин.

— Мамо, дивись!

— Юлю, ні.

— Але я ще навіть не показала.

Я засміялася. Юля вже була достатньо дорослою, щоб самостійно ходити поруч із нами. І достатньо маленькою, щоб постійно відволікатися на щось цікаве. Спочатку все було добре. Ми зайшли в кілька магазинів. Потім у книжковий. Юля вибрала нову казку про зайчика-мандрівника. І була дуже задоволена собою. Після цього ми пішли до великого атріуму. Там було багато людей. Дітей. Повітряних кульок. І різних яскравих вітрин. Я говорила з Артемом. Буквально кілька секунд. Кілька секунд. А потім озирнулася. Юлі поруч не було. У мене похололо всередині.

— Артеме.

— Що?

— Де Юля?

Він теж озирнувся. Усмішка миттєво зникла з його обличчя.

— Вона ж була тут.

Моє серце почало битися швидше. Дуже швидко.

— Юля?

Покликала я. Ніхто не відповів.

— Юля!

Навколо були чужі люди. Чужі голоси. І ніде не було нашої донечки. Артем уже йшов у протилежний бік. Швидким кроком.

— Я подивлюся там.

— Добре.

Я намагалася не панікувати. Але руки тремтіли. Минуло менше хвилини. Але мені здавалося — ціла вічність. Я бачила тільки найстрашніші думки.

— Вибачте.

Звернулася я до працівниці торгового центру.

— Ми загубили доньку.

Вона одразу допомогла. Почали оголошення. Охорона теж долучилася до пошуків. Артем уже повернувся. Без Юлі. І я ніколи не бачила його таким наляканим.

— Знайдемо.

Сказав він. Швидше собі, ніж мені. І раптом... За кілька метрів від нас почувся знайомий голос.

— Мамо?

Я різко обернулася. Юля стояла біля великої вітрини з іграшковими потягами. Спокійна. Неушкоджена. І зовсім не розуміла, чому всі так хвилюються. Я кинулася до неї.

— Сонечко!

Юля здивовано подивилася на мене.

— Що?

Я міцно її обійняла. Настільки міцно, що вона навіть пискнула. За секунду поруч опинився Артем. І теж обійняв нас обох.

— Ти нас налякала.

Тихо сказав він. Юля кліпнула очима.

— Я дивилася потяги.

Ми подивилися на вітрину. Там справді стояли десятки різних потягів.

— Треба було сказати, куди йдеш.

Пояснила я. Юля опустила голову.

— Вибачте.

Усі страхи миттєво зникли. Я поцілувала її в маківку.

— Головне, що ти знайшлася.

Дорогою додому вона сиділа на задньому сидінні. Обіймала котика. І тихо розглядала книжку. А ми з Артемом ще довго не могли заспокоїтися.

— Найстрашні хвилини в моєму житті.

Тихо сказав він.

— У моєму теж.

Після паузи він додав:

— Зате тепер ми знаємо одну річ.