Розділ 35. Маленькі радощі, великі переживання

Весна прийшла непомітно. Сніг розтанув. На деревах з'явилися бруньки. А сонце нарешті почало гріти по-справжньому. Одного суботнього ранку Артем увірвався на кухню з таким виглядом, ніби щойно зробив велике відкриття.

— Збирайтеся.

— Куди?

Запитала я.

— На природу.

— Це звучить підозріло.

— У зоопарк.

Юля, яка саме снідала, миттєво підняла голову.

— Зооопарк?

— Так.

— Там звірі?

— Багато звірів.

Юля навіть про кашу забула. Що було справжнім дивом. Через годину ми вже були біля входу. Навколо було багато дітей. Кульки. Морозиво. Сміх. Юля міцно тримала мене за руку. І широко розплющеними очима роздивлялася все навколо. Першими ми побачили мавпочок. Вони стрибали. Кричали. І носилися по вольєру. Юля уважно спостерігала. Потім показала на одну з них. І сказала:

— Тато.

Я розсміялася. Артем обурився.

— Що значить тато?

— Схожа.

Серйозно відповіла Юля. Я вже не могла стримати сміх.

— Марто, ти чого смієшся?

— Бо вона має рацію.

Наступною була жирафа. Юля довго дивилася на її довгу шию.

— Вона зламалася?

Запитала донька.

— Ні.

Засміявся Артем.

— Так і має бути.

— Дивно.

Ми йшли далі. Леви. Зебри. Фламінго. Ведмеді. Кожна тварина викликала в Юлі нову хвилю захоплення. Але справжня любов чекала попереду. Біля вольєра з козенятами. Маленькі пухнасті козенята підходили зовсім близько. Із цікавістю дивилися на відвідувачів. Юля завмерла.

— Я хочу таке.

— Козеня?

Перепитала я.

— Да.

— У квартиру?

— Да.

Артем одразу підтримав.

— Нормальна ідея.

— Навіть не думай.

Сказала я. Юля і Артем однаково сумно зітхнули. Після обіду ми втомилися. Особливо Юля. Вона вже не бігала. А сиділа в тата на плечах.

— Спиш?

Запитав він.

— Ні.

Через хвилину вона вже дрімала. Ми повільно йшли алеями зоопарку. Сонце світило. Навколо сміялися діти. А наша маленька мандрівниця мирно спала на плечах у свого тата.

— Хороший день.

Тихо сказав Артем.

— Дуже.

Погодилася я. Він усміхнувся.

— Треба частіше кудись вибиратися.

— Підтримую.

— Тільки без козенят.

Я засміялася. Увечері вдома Юля прокинулася. Сіла на дивані. І перше, що сказала:

— А коли ще в зоопарк?.

Схоже, цей день точно став одним із її улюблених.  Минув тиждень після зоопарку. Одного вечора бабуся подзвонила мені з дуже загадковим голосом.

— Марто, у мене є пропозиція.

— Уже страшно.

— Не перебільшуй.

— Кажи.

— Відпустіть Юлю до нас із дідусем на ніч.

Я замовкла. Якраз у цей момент до кімнати зайшов Артем. І одразу зрозумів по моєму обличчю, що відбувається щось серйозне.

— Що сталося?

— Мама хоче забрати Юлю з ночівлею.

Артем теж замовк.

— На всю ніч?

— На всю ніч.

Ми переглянулися. Юля вже залишалася в бабусі й дідуся на кілька годин. Часто. Із задоволенням. Але на ніч — ще ніколи.

— Вона вже велика.

Почулася бабуся в телефоні.

— Я все чую.

Через кілька хвилин до обговорення долучився головний учасник подій.

— Юлю.

Покликала я.

— Так?

— Хочеш переночувати в бабусі й дідуся?

Юля задумалася. Дуже серйозно.

— А котик поїде?

— Поїде.

— Тоді хочу.

Питання було вирішене. Наступної суботи ми привезли її до бабусі й дідуся. Юля приїхала з маленьким рюкзачком. Котиком. Піжамою. І величезним ентузіазмом.

— Ді-ду!

Весело сказала вона біля дверей. Мені стало трохи сумно. Артем теж виглядав підозріло мовчазним.

— Все бууде добре.

Усміхнулася бабуся.

— Ми знаємо.

— Тоді чому ви такі нещасні?

На це відповісти було складно. Ми поїхали додому. І раптом квартира стала дуже тихою. Незвично тихою. Ніхто не бігав коридором. Ніхто не шукав котика. Ніхто не вимагав мультик. Я сіла на диван.

— Дивно.

— Дуже.

Погодився Артем. Ми ввімкнули фільм. Подивилися двадцять хвилин. І зрозуміли, що постійно говоримо про Юлю.

— Як думаєш, вона вже спить?

— Артеме, зараз сьома вечора.

— А.

Через годину він уже хотів телефонувати.

— Рано.

Сказала я.

— А якщо вона сумує?

— Сумуєш тут тільки ти.

Він образився. На три хвилини. Близько дев'ятої вечора подзвонила бабуся.

— Усе добре.

— Точно?

Одразу запитав Артем.

— Так.

— Не плаче?

— Ні.

— Не проситься додому?

— Ні.

— Справді?

— Артеме, вона зараз годує дідуся печивом і командує, що йому робити.

Я розсміялася.

— Це наша донька.

— Так.

Важко зітхнув Артем. Наступного ранку ми приїхали дуже рано. Занадто рано. Бабуся навіть двері відкрила зі сміхом.

— Ви серйозно?

— Так.

Юля саме снідала на кухні. Побачивши нас, вона усміхнулася.

— Мамо! Тато!

І побігла назустріч. Ми міцно її обійняли.

— Ну як?

Запитала я.

— Добре!

— Сподобалося?

— Да!

— Ще поїдеш?

Юля задумалася. Потім кивнула.

— Да.

Артем театрально схопився за серце.

— Знову зрада.

Усі розсміялися. А дорогою додому Юля заснула в машині. Обіймаючи свого котика.

Наступного понеділка Юля повернулася із садочка зовсім не такою, як зазвичай. Зазвичай вона влітала до квартири ураганом. Розповідала одразу десять історій. Показувала малюнки. І вимагала вечерю. А сьогодні була тихою. Дуже тихою. Я одразу це помітила.

— Сонечко, все добре?

— Да.

Але по голосу було зрозуміло — ні. Навіть Артем, який саме повернувся з роботи, насторожився.

— Хто образив мою дівчинку?

Юля мовчала. Потім сіла на диван. Обійняла котика. І тихенько сказала: