Розділ 34. Звичайні дні, які стають спогадами

Осінь минула швидше, ніж нам хотілося. Дощі стали частішими. Дні — коротшими. А одного ранку Юля підбігла до вікна й раптом закричала так голосно, що ми з Артемом мало не впустили чашки.

— МАМО! ТАТО!

— Що сталося?!

Ми одночасно підскочили. Юля стояла біля вікна. І захоплено показувала пальчиком на вулицю.

— Там!

За вікном повільно падав перший сніг. Великі білі сніжинки кружляли в повітрі. Накривали дерева. Дахи будинків. І машини. Юля бачила сніг і раніше. Але була ще зовсім маленькою. І майже його не пам'ятала. А тепер дивилася так, ніби побачила справжнє диво.

— Це сніг.

Усміхнулася я.

— Він падає!

— Так.

— З неба?

— З неба.

Юля кілька секунд мовчала. Потім дуже серйозно сказала:

— Вау.

Артем розсміявся.

— Тут я з нею погоджуюся.

Через годину ми вже були надворі. Тепло одягнені. У шапках. Шарфах. І рукавицях. Юля виглядала як маленьке кругле ведмежа.

— Мені незручно.

Поскаржилася вона.

— Зате тепло.

— Але незручно.

Дорослішала. На подвір'ї вже гралися інші діти. Юля обережно ступила на сніг. Подивилася вниз. Потім зробила ще крок. І раптом засміялася.

— Він хрустить!

Вона почала бігати по снігу. Залишаючи маленькі сліди. Артем дивився на неї з усмішкою.

— Пам'ятаєш себе в дитинстві?

Запитала я.

— Так.

— Така ж реакція?

— Ні.

— А яка?

— Я одразу стрибнув у замет.

Я зовсім не здивувалася. Через кілька хвилин Юля вирішила зліпити сніговика. Правда, вона ще не зовсім розуміла, як це працює. Тому просто носила маленькі грудочки снігу. І складала їх докупи.

— Це буде сніговик?

Запитав Артем.

— Да.

— Великий?

— Дуже.

За пів години вся сім'я брала участь у будівництві. Навіть дідусь, який випадково проходив повз і вирішив приєднатися.

— Випадково.

Сказав Артем.

— Так.

Усміхнувся дідусь.

— Абсолютно випадково.

До вечора біля будинку стояв кривенький, але дуже гордий сніговик. Морквина замість носа. Камінчики замість очей. І старий шарф Артема.

— Красивий.

Сказала Юля.

— Дуже.

Погодився Артем.

— Особливо якщо не дивитися довше п'яти секунд.

Я штовхнула його плечем. Коли ми поверталися додому, вже починало темніти. Сніг продовжував падати. Юля йшла між нами. Тримаючи нас за руки. Раптом вона зупинилася. Підняла голову до неба. І довго дивилася на сніжинки.

— Красиво.

Тихо сказала вона. Ми з Артемом переглянулися. І зрозуміли, що іноді діти нагадують дорослим найважливішу річ. У світі досі багато маленьких див. Треба лише не забувати їх помічати.  Після першого снігу Юля щодня запитувала одне й те саме.

— А скоро Новий рік?

Спочатку за місяць. Потім за три тижні. Потім за два. І кожного разу ми терпляче пояснювали. Але коли до свята залишилося кілька днів, вона вже не могла всидіти на місці. По всій квартирі стояли коробки з прикрасами. На столі лежали гірлянди. А в кутку кімнати чекала ялинка.

— Сьогодні будемо прикрашати.

Сказав Артем. Юля аж підстрибнула.

— Я теж!

— Обов'язково.

Через п'ять хвилин ми зрозуміли свою помилку. Бо Юля вирішила, що всі прикраси мають висіти на нижніх гілках.

Абсолютно всі.

— Доню.

Засміялася я.

— Верх ялинки теж існує.

— Ні.

Серйозно відповіла вона.

— Там далеко.

Логіка була залізною. У результаті нижня частина ялинки сяяла від прикрас. А верхня виглядала майже порожньою.

— Дуже сучасний дизайн.

Оцінила Оля, коли зайшла в гості. Софія лише розсміялася.

— Це стиль "Юля".

Увечері ми ввімкнули гірлянду. Кімната одразу наповнилася теплим світлом. Юля сиділа на дивані. І не могла відвести очей від ялинки.

— Гарно.

Прошепотіла вона. Мені стало тепло на душі. Настав Новий рік. Як завжди, зібралася вся родина. Бабуся. Дідусь. Мій брат. Оля. Софія. І батько Артема. У квартирі було шумно. Весело. І затишно. Юля отримала стільки подарунків, що нам довелося окремо складати їх у куток кімнати.

— Вони її розбалують.

Пошепки сказала я.

— Уже пізно.

Відповів Артем. Ближче до півночі Юля почала позіхати. Вона дуже старалася не заснути. Але очі заплющувалися самі.

— Бореться.

Усміхнувся дідусь. Через десять хвилин вона вже спала в Артема на руках. Обіймаючи котика. Коли годинник пробив дванадцяту, усі почали вітати одне одного. Лунали побажання. Обійми. Сміх. А я дивилася на свою маленьку сім'ю. На Артема. На сплячу Юлю. І думала про те, як сильно змінилося наше життя. Колись я зустріла хлопця в потязі. Тоді я навіть не здогадувалася, що одного дня ми стоятимемо тут. У власному домі. Серед рідних людей. Із донечкою, яка мирно спить на руках у свого тата. Артем ніби відчув мій погляд. Подивився на мене. І усміхнувся.

— Про що думаєш?

Тихо запитав він.

— Про те, що я щаслива.

Він обережно взяв мене за руку.

— Я теж.

За вікном вибухали феєрверки. Починався новий рік. І ніхто з нас ще не знав, скільки прекрасних моментів він принесе нашій родині. 

Після новорічних свят життя поступово повернулося до звичного ритму. Закінчилися гучні застілля. Зникли коробки від подарунків. Навіть ялинку довелося прибрати. Щоправда, Юля була категорично проти.

— Ні.

— Доню, свята закінчилися.

Пояснювала я.

— Нехай стоїть.

— До літа?

Юля задумалася.

— Да.

Артем одразу підтримав доньку.

— Нормальна пропозиція.

— Навіть не починай.

Так я залишилася в меншості. Одного зимового ранку я прокинулася раніше за всіх. У квартирі було тихо. Дуже тихо. Такі моменти траплялися рідко. І я завжди їх цінувала. Я зробила собі чай. Сіла біля вікна. І просто дивилася, як падає сніг. А потім почулися знайомі кроки. До кухні зайшов Артем. Сонний. З розкуйовдженим волоссям.