Розділ 33. Зайчик, який забув слова

Осінь прийшла непомітно. Листя почало жовтіти. Ранки стали прохолоднішими. А Юля вже почувалася у садочку майже як удома. Вона знала всіх дітей. Знала виховательок. І навіть знала, де ховають печиво для полуденка.

— Це твоя донька.

Сказала мені одного разу вихователька.

— Без сумніву.

Одного вечора Юля повернулася додому дуже схвильована.

— Мамо!

— Що сталося?

— Вистава!

— Яка вистава?

— Я буду зайчик!

Вона аж підстрибувала від радості.

— Ого.

Усміхнувся Артем.

— Серйозна роль.

— Дуже.

Підтвердила Юля. Відтоді вся квартира жила виставою. Юля репетирувала вранці. Репетирувала вдень. І репетирувала перед сном.

— Я зайчик!

— Ми вже зрозуміли.

Сміявся Артем. Але найсмішніше було не це. Найсмішніше було те, що Артем хвилювався більше за доньку.

— А якщо вона забуде слова?

— Їй чотири роки.

— А якщо злякається?

— Артеме.

— Що?

— Це ти зараз боїшся.

Я мала рацію. У день вистави він прийшов у садочок на двадцять хвилин раніше.

— Ми перші.

Сказав він задоволено.

— Зате тепер будемо чекати.

— Це стратегія.

Зал поступово заповнювався батьками. На першому ряду вже сиділи: Оля. Софія. Мій тато. Моя мама. І навіть батько Артема.

— Це дитяча вистава чи прем'єра фільму?

Засміялася я.

— Це Юля.

Серйозно відповів дідусь.

— Тут усе важливо.

Нарешті відчинилася завіса. На сцену вибігли маленькі звірята. Їжачки. Білочки. Ведмедики. І... Зайчик. Наш зайчик. Юля стояла в біленьких вушках. І дуже старалася виглядати серйозною.

— Вона така гарна.

Пошепки сказала бабуся. Артем уже знімав усе на телефон. І, здається, забув кліпати. Спочатку все йшло чудово. Діти говорили свої репліки. Співали пісеньку. Танцювали. А потім настав момент Юлі. Вона вийшла вперед. Усі дивилися на неї. І раптом... Забула слова. У залі стало тихо. Я побачила, як Артем завмер. Юля теж завмерла. На кілька секунд. Потім подивилася в зал. Побачила нас. І усміхнулася.

— Я зайчик.

Голосно сказала вона.

— І люблю моркву!

У сценарії такого не було. Усі вибухнули сміхом. Навіть виховательки. Юля задоволено кивнула. І побігла назад до інших дітей.

— Це точно твоя донька.

Прошепотіла Софія. Мені.

— Чому?

— Уміє викрутитися з будь-якої ситуації.

Після вистави Юля прибігла до нас.

— Бачили?

— Бачили.

Засміявся Артем.

— Ти була найкращим зайчиком.

Вона гордо випрямилася.

— Я знаю.

Усі розсміялися. Того вечора на холодильнику з'явився новий малюнок із садочка. А поруч — фотографія маленького зайчика з білими вушками. І кожного разу, коли ми дивилися на неї, мимоволі усміхалися. Бо такі моменти тривають лише мить. Але запам'ятовуються назавжди. 

Після вистави минуло кілька тижнів. Одного ранку Юля прокинулася дуже схвильованою. Настільки схвильованою, що навіть не захотіла довше валятися в ліжку. А це вже була серйозна подія. Вона прибігла до мене на кухню.

— Мамо!

— Що сталося?

— Сьогодні тато!

Я спочатку не зрозуміла. Потім згадала. І усміхнулася. Сьогодні був день народження Артема.

— Так.

— Тільки тихо.

— Чому?

— Бо це сюрприз.

Юля одразу приклала пальчик до губ.

— Тихо.

І через секунду побігла до спальні.

— ТАААТОООО!

Я засміялася. Секретна операція провалилася менш ніж за хвилину. За сніданком Артем удавав, що нічого не помітив.

— Щось ви сьогодні дивні.

Сказав він.

— Ми?

— Так.

— Тобі здалося.

Юля дуже підозріло усміхалася.

— Особливо вона.

Після садочка ми з Юлею поїхали по подарунок. Довго думали. І нарешті знайшли ідеальний варіант. Невеликий фотоальбом. У який я вставила фотографії з різних моментів нашого життя. Наше знайомство. Весілля. Вагітність. Народження Юлі. Море. Садочок. Наші звичайні дні. А на останній сторінці був напис: "Найкращому татові від його дівчаток " Юля теж приготувала подарунок. Свій малюнок. На ньому були намальовані три чоловічки. І щось схоже на кота.

— Це ми?

Запитала я.

— Да.

— А це хто?

— Котик.

— Звичайно.

Увечері почали збиратися гості. Приїхали бабуся й дідусь. Мій брат. Оля. Софія. І батько Артема. Квартира швидко наповнилася сміхом. І розмовами. Коли настав час подарунків, Юля першою побігла до тата.

— Це тобі!

І простягнула малюнок. Артем дуже уважно його розглядав. Так уважно, ніби це був шедевр світового мистецтва.

— Дуже красиво.

Сказав він.

— Правда?

— Найкращий малюнок, який я бачив.

Юля сяяла від щастя. Потім ми подарували фотоальбом. Артем перегортав сторінки повільно. І дедалі менше жартував. На фотографії з пологового будинку він затримався найдовше. Там він уперше тримав Юлю на руках.

— Пам'ятаю цей день.

Тихо сказав він.

— Ми теж.

Відповіла я. Коли він дійшов до останньої сторінки, у кімнаті стало тихо.

— Дякую.

Сказав він. І подивився на нас із Юлею.

— Це найкращий подарунок.

— Навіть кращий за новий телефон?

Запитала Оля.

— Набагато.

— Навіть за машину?

Запитала Софія.

— Набагато.

— Добре.

Засміялася Софія.

— Ми зрозуміли.

Пізніше, коли гості вже розходилися, Юля сиділа в Артема на колінах. Сонна. Втомлена. Щаслива.

— Тато.

Тихо сказала вона.

— Так?

— Люблю тебе.

Артем завмер. На кілька секунд. Потім міцно її обійняв.

— А я люблю тебе ще більше.

— Не можна більше.

Серйозно відповіла Юля. Уся кімната вибухнула сміхом. А Артем лише похитав головою.

— Схоже, мене щойно перемогли в суперечці.