Потворка

"Ось і все... Ось і все... Ось і все" - настукують мені колеса трамваю, яким я того ранку їду в абсолютну невідомість. На поворотах старенький трамвай кряхтить і стогне. І - якщо чесно - я не проти, щоб на одному з них він перекинувся, аби все закінчилось в одну мить.

"Чудовий настрій для першого дня на новій роботі" - кажу сама собі і гірко, палко, нестерпно хочу, щоб мобільний у кишені звично ожив, перекидаючи мені через час та простір Антонове  "Мала,не забувай  ти крута! Лю!"

Але Антон більше не напише. 

Антон - моя любов, мій сенс, моє плече, моя гордість, моя мука, мої сто ненамальованих картин, моїх сто підгорілих котлет, наших вісімсотдванадцять днів спільного життя. Яке вчора закінчилось. Десь о 18.30.  Його сухим

- Я втомився, Владо. Давай розбігаємось.

Титри.

Темрява.

Нагадування: вантажне таксі на 19.00.

Сьогодні.

Вантажне таксі, яке перевезе мене, мов міфічний Харон через останню річку Стікс, із успішного подружнього життя у вогку темряву небуття у  порожній орендованій квартирі.  І найбільше зараз я боюсь тієї тиші, яка настане, коли вантажники завантажать мій нехитрий скарб і підуть, причинивши двері.

Де я залишусь сам на сам із своїм розтрощеним життям. У повній тиші.

Але це потім.

Спочатку мені потрібно пережити перший день на новій роботі.

Куди мене зараз везе трамвай, нагадуючи:

- Ось і все... Ось і все... Ось і все...

- Ну, загалом, ви все зрозуміли, чи не так? - огрядна завідувачка веде мене лункими коридорами до класу.

Коридорів багато, вони довгі, як змії. Повз нас щоразу пробігають туди-сюди дітлахи. На одному з поворотів жіночка в уніформі завзято махає шваброю. Вікна височенні. Я вже розумію, що абсолютно не пам'ятаю, скільки разів ми повернули і де знаходиться вихід. Нарешті ми підіймаємось великими, старовинними, дерев'яними сходами - третій поверх. Знову коридор. В кінці його, поряд з високим вікном, в самому куточку - двері. "3-В клас" написано на красивій табличці із зайчиками та бегемотиками.

Моя супутниця і віднині керівниця відчиняє ці двері і ми опиняємось на моєму робочому місці.

- Знайомтесь, дітки, це ваш новий вихователь, Владислава Олександрівна!

Та говорить вона це, швидше, для вчительки, яка зараз сидить за вчительським столом. Вона єдина проявляє до мене цікавість, бо видно, що діткам - по барабану.

Діток шестеро. Вони сидять за партами, які розташовані півколом. На стінах безліч навчальних таблиць, плакатів, абеток, цифр, підлога вкрита зеленим килимком, в кутку під вікном полиця з іграшками, навпроти мерехтить чимось різнобарвно-повчальним великий білий екран.

- Владиславо Олександрівно, ну нарешті! - це вчителька, яка навчає цих малих у першій половині дня.

(Наступна половина дня - аж до вечора - виховательська. Тобто - моя)

О де ти, славний друже Макаренко, озвись із глибин моєї ще студентської пам'яті, підкинь мені якусь шпаргалку - що мені робити далі?

Вчителька - та, що до обіду - поспіхом збирає свої речі і паралельно говорить:

- Пам'ятайте, дітей без нагляду не залишайте! Це вони зараз такі спокійні, доки я є - я їх видресирувала.

Вас вони не знають - то не сюсюкайте з ними, тут треба строго і чітко! Вони ж як звірята у зоопарку - слухають лише тих, хто сильніший і авторитетніший. Не кричіть, але й на голову собі сісти не давайте!

Стасе, ану на місце!!!

Поки я уважно слухала імпровізований інструктаж, крайня зліва дитина - це, здається, хлопчик - поволеньки спустився під парту і хробачком повзе в напрямку вікна.

Почувши команду, зупиняється і повертається за парту.

Розглядаю його. Велика голова на тонесенькій шийці, цупке рідке волоссячко, криві рахітичні ніжки.

Одягнутий у махровий сірий  костюм, взутий у теплі вовняні капці.

Обличчя характерне. Синдром Дауна - його ні з чим не сплутаєш, вуха причеплені якось криво - одне вище, друге нижче, під носом натерто - видно, хтось активно витирав йому шмарклі... Він раптом починає гудіти і потріскувати, як комаха - і ще одна зелена крапля викочується з його широкого короткого носа просто в рот.

Огидна Потворка.

У Макаренка про це нічого не було.

- Стасе, не гуди! - голосно каже моя віднині колега - вчителька-що-до-обіду. Раптом чується якесь булькання-хлюпання у Потворкіних штанцях і приміщення наповнюється  смородом. 

- О, ну звісно! Як без цього!

Вчителька-що-до-обіду відкриває нижню шухляду вчительського стола, дістає памперс і великі гумові рукавиці, бере Потворку за маленьку павукоподібну долоньку і веде до виходу.

- Владиславо, сьогодні я його ще помию, а від завтра це вже ваша робота. Душові - у спальному корпусі.

Вчителька-що-до-обіду з Потворкою за руку виходять за двері.

Сморід залишається. Залишається до вечора. Бо вікна відчиняти, доки є діти, не можна - третій поверх.

Перший тиждень мого нового не-життя схожий на страшний сон. 

Темрява змінює світло, мерехтять знайомі і не дуже обличчя, нічні супермаркети щедро пропонують алкогольні напої, а цілодобові аптеки таблетки від головного болю. Мої вихованці не розмовляють - лише видають якісь тваринні звуки. І я увесь робочий день старанно намагаюсь вловити і зрозуміти їх зміст. Безрезультатно.

В усіх моїх вихованців є батьки. Усіх забирають наніч додому. До завершення робочого дня ми залишаємось із Потворкою удвох - його забирають лише на вихідні.

Долоні у нього завжди холодні, вологі і слизькі - тримати його за ручку неприємно, мов яку жабу чи плазуна... Він весь час тягне мене до вікна. Спочатку я боролася із цим його бажанням. А потім здалася.

Ми беремо маленькі кріселка і сідаємо край вікна. 

Потворка дивиться у вікно, розгойдується і скрегоче, як комаха. Що робиться у його голові - хтозна.

- Такі довго не живуть - сказала мені якось медсестра, спостерігаючи одного вечора як я веду блідого і вкотре смердючого Потворку до душової повз медпункт.