Епілог

– Ліві, Вілі, перестаньте гасати. Ви ж уже дорослі дівчатка, – суворо промовила я, але хто б мене послухав.

Олівія і Віліана бігали по саду, розмахуючи подолами своїх суконь.

– Залиш їх, – підійшов до мене ззаду Дарлем і обвив мою талію. – Вони веселяться. Хіба це не мило?

– Це розчулювало мене, коли їм було по 4 роки, а не по 10.

– 9, – м'яко поправив мене чоловік.

– Майже 10, – буркнула я.

– Ну мам, – протягнула Лів, – як ми можемо не гасати, якщо сьогодні приїде тітка Міка.

– І дядько Тредан, – додала близнючка.

– Саме тому ви обидві повинні мати належний вигляд, а не забруднити весь одяг у багнюці, – зауважила я, підходячи до доньок і по черзі поправляючи зім'яті спідниці. – Хоча б до приходу гостей.

– А я вже тут, – почувся гучний голос. – І я не з порожніми руками.

Ми всі повернулися до веранди, що виходила в сад. На ґанку стояв Таміорн з усмішкою до вух і двома кроликами в руках. Дівчатка, побачивши це диво, запищали й побігли до еміра.

– Вони народилися тиждень тому в однієї самки, але один біленький із чорним вушком, а другий – чорненький із білим вушком. Когось мені це нагадало. Не знаєте кого? – запитав він дівчаток, які крутилися біля нього і чекали, поки чоловік віддасть їм кроликів.

– Нас! Нас! – стрибаючи, закричали вони.

Хоч доньки й були на одне лице, та все ж мали невеличку відмінність. Віліана, що народилася в рік дракона, була темненькою, як тато, але з одним пасмом білого волосся. А Олівія мала біляве волосся, як у мене, але теж з одним чорним пасмом. Тож Таміорн мав рацію: ці кролики й справді були схожі на наших крихіток.

Ліві з Вілі були б не собою, якби в першу ж хвилину не проґавили своїх нових улюбленців, які розбіглися по саду. Дівчатка з гучними криками побігли їх ловити, а Таміорн кинувся за ними.

– Ось йому вже майже 100 років, а все одно гасає по подвір'ю, – хмикнув Дарлем, а я закотила очі.

Коли Віліана сиділа в кущі півоній, Таміорн – у сусідньому з гортензіями, а Олівія залізла на дерево і звідти віддавала команди групам пошуку кроликів, у саду почулося глузливе покашлювання. Першою новоприбулих гостей помітила Лів. Воно й зрозуміло – з дерева їй відкривався хороший огляд. Зіскочивши на землю, вона побігла, голосно викрикуючи:

– Тітко Міко!

За нею вже мчала Віл, і вони обидві ледь не збили Мікаеллу з ніг, коли кинулися в її обійми. Наші дівчатка, звісно, люблять усіх друзів сім'ї, але мою подругу, оскільки живе далеко від нас, вони чекали найбільше.

– Мої мишки, – присідаючи й обіймаючи дівчаток, широко усміхнулася Мікаелла.

– Але ми не мишки, – надула губки Олівія.

– Так? – удавано здивовано вигукнула дівчина. – А хто ви тоді?

– Я дракон, – піднявши підборіддя, заявила Віліана. – А Лів кішка.

– Ну нічого собі, – усміхнувся Тредан. – А я то думав, ви еміри.

– Так-так, ми еміри, – одночасно закричали й радісно застрибали доньки.

– Ми сильні й сміливі, – заявила Лів. – І ми зможемо перемогти кого завгодно.

– Та ви що? – Тредан голосно розсміявся, а потім одним махом підхопив двох дівчаток на руки.

Вони весело верещали, намагаючись звільнитися із полону чоловіка, але, звісно ж, у них це не виходило.

– Дівчатка, ви так і не знайшли своїх кроликів, – нагадав їм Дарлем і доньки швидко втекли назад у кущі на пошуки звіряток, даючи нам можливість привітатися з друзями.

Вдосталь наобіймавшись, я запитала:

– Ну, розповідайте, з якого такого секретного приводу ви приїхали, що нікому не кажете?

– Я просто ще був не впевнений, тому не поспішав повідомляти, – почав Тредан. – Ми їдемо на південь, я домовився про купівлю тхориса.

– Тхориса? – здивовано повторила я.

Я вже знала, що це таке. Магічні істоти, схожі на коней, але набагато швидші й сильніші. Вони здатні стрибати вище десяти метрів, і розвивати швидкість майже до 300 км/год. Але найдивовижніше в цих тваринах – це відданість. Як і дакоми, вони завжди пам'ятають свого господаря, але тхориси здатні щиро любити і захищати власника до кінця. А ще вони дуже рідкісні, тож знайти навіть одного досить складно.

– Вирішив, що це буде гарним подарунком для Елли.

Вловивши дещицю зніяковіння в голосі Тредана, я ширше посміхнулася.

– А що, стара схема з прикрасами з аутвіліанами вже не працює? – глузливо підкинула брову я, натякаючи на те, що раніше чоловік після кожної ночі з Мікаеллою дарував їй якусь коштовність із цим жовтим каменем.

– Олександро, – спантеличено пробурмотіла дівчина, легенько штовхнувши мене в бік.

Міка швидко опустила голову, ховаючи рум'янець на щоках, але її чоловік був не з сором'язливих і весело кинув:

– Та тут ніяких родовищ аутвіліану не вистачить.

– Тредане! – ще голосніше вигукнула Мікаелла, обурена розголошенням таких подробиць їхнього особистого життя.