Розділ 34. Світ демонів

Я повалилася на землю, наче мене хтось з усієї сили штовхнув у спину. Піднявши очі, я навіть не встигла озирнутися, як мені в обличчя було спрямовано з десяток списів. Не розумію, навіщо цим істотам зброя – вони й так одним своїм зовнішнім виглядом наводили на мене більше страху, ніж ці палиці з гострими наконечниками.

– Ем, привіт, хлопці, – недолуго протягнула я.

– Убийте її, – почувся той самий утробний звук, і я не змогла зрозуміти, хто саме це вимовив.

– Ні, зачекайте, – стоячи на колінах, я підняла руки вгору. – Я без зброї. Мені потрібно поговорити з вашим... Генералом? Командиром? Я не знаю, які у вас тут титули. З головним.

Кілька демонів кинули швидкий погляд на свого товариша з темно-сірою шерстю. Вони були розгублені й не знали, що робити в такій ситуації. Безсумнівно, у них був наказ убувати всіх, хто намагається пробратися на їхню територію, але замість тренованої армії з'явилася я: жінка, неозброєна, виснажена важким днем, тому навряд чи виглядала загрозливо. Потрібно було акцентувати увагу саме на цьому, тож я злегка підняла брову і запитала:

– Або ваш правитель боїться зустрічі з жінкою.

Ой, здається, це подіяло. Той самий демон, на якого озиралися підлеглі, почав підходити до мене. З кожним кроком його зовнішність невловимо змінювалася, і коли він зупинився за півметра – переді мною стояв високий, накачаний, дуже навіть привабливий чоловік.

– Я відведу тебе до Владики, – глузливо вимовив він низьким голосом. – Але дивись, щоб потім не пошкодувала, що тебе не вбили одразу.

Я стиснула зуби, намагаючись стримати тремтіння. Тільки коли демон відійшов, я змогла видихнути і на секунду прикрити очі.

«Усе буде добре», – заспокоювала себе я.

«Буде, – відгукнувся в голові Као, і мені одразу ж стало легше від присутності хранителя поруч. – Он демони виявилися не такими вже й монстрами. А на чоловіків то вплинути набагато легше. Особливо красивій дівчині».

Я майже наяву побачила його хитрющу моську. Подумки хмикнула і попрямувала слідом за демоном, розуміючи, що справді трохи розслабилася. Не варто накручувати себе завчасно.

Мене посадили у звичайну карету, запряжену звичайними кіньми. Мені не намагалися зав'язати руки або закрити очі, тож усю дорогу я уважно дивилася у вікно, намагаючись розглянути все навколо. Я б сказала, що цей світ нічим не відрізнявся від попереднього. І якщо вже на те пішло, то й від мого рідного. Хоча різниця існувала, тільки якась невловима. У цьому місці я відчувала внутрішній дискомфорт. Мені було незатишно, до такої міри, що хотілося обхопити себе руками, відсторонюючись від місцевої атмосфери. Може це все моя уява, але мені здавалося, що в цьому світі небо не таке блакитне, сонце не таке яскраве, повітря не таке чисте. Немов усе вкривала пелена.

Ми дісталися до величезного палацу. Ось це й справді було схоже на справжнє фентезі. Замок із високими шпилями, з натурального чорного каменю, виступаючими частинами на фасаді і арочними вікнами з вітражами. Такий собі готично-демонічний стиль. Усередині все виявилося таким самим. Темний, похмурий замок Дракули. Загалом мені не сподобалось. Занадто пафосно і банально.

Мої провідники сповільнилися перед величезними високими дверима. За кілька секунд стулки почали розкриватися, демонструючи мені широкий зал. Правильно буде назвати його тронний, адже тут і справді був трон.

На величному кріслі з високою і гострою спинкою сидів чоловік. Не так. Чоловік! Волосся смолисто-чорне, очі темно-карі, квадратні вилиці, бліда шкіра, що добре виділялася на тлі чорного одягу. Рукава майже класичної сорочки були закачані, підкреслюючи довгі кисті рук. Я відверто роздивлялася чоловіка, навіть не приховуючи цього. Він, до речі, займався тим самим.

Нарешті я відірвалася від нього і пробіглася поглядом по залу. Тут було кілька інших демонів у своїй звіриній іпостасі. Тільки місцевий Владика залишався в людській подобі.

– Зізнаюся чесно, – почав чоловік глибоким голосом. – Останнє, чого я очікував сьогодні – посланця іншого світу. Особливо такого… – його погляд підкреслено уважно пройшовся по моїй фігурі з голови до ніг, – прекрасного.

– Вочевидь, ви очікували, що повернеться хтось із ваших воїнів і повідомить про швидку перемогу, – рівним голосом промовила я. – Мушу вас розчарувати, але ваша армія зазнала поразки.

– Поки що, – спокійно поправив мене він. – Це тільки перша битва.

– Ви жадаєте наступних? – зі щирою цікавістю запитала я.

– Я жадаю повернутися у світ, звідки моїх сородичів витурили, – на цих словах в очах чоловіка на секунду спалахнула лють, але швидко взявши себе в руки, він незворушно продовжив: – Я можу дізнатися, з ким я веду цю бесіду?

– Олександра Радемір. Дружина Повелителя Тенталя, – піднявши голову, вимовила я.

– Чому тут саме ви? – з показовою байдужістю запитав демон.

– Бо я припустила, що ви не станете в першу ж секунду вбивати жінку. І як бачу, мала рацію. До того ж у мене є деякі здібності, що могли б стати в пригоді.

– У мене є парочка варіантів, як можна використати здібності цієї спокусниці.

Сказано це було не для моїх вух. Демони знову спілкувалися між собою. Після цих слів когось із них, інші розсміялися. Усі, крім Владики. Він лише злегка підняв кутик рота.