Розділ 32. Битва

Усі навколо метушилися. Можна було б припустити, що починала підійматися паніка, але нічого подібного. Усі чітко виконували свої завдання і дотримувалися наказів. Армія Тенталя була готова до бою. Командувачі віддавали останні настанови. Усі розходилися по своїх місцях.

У натовпі раптом промайнула руда копиця волосся і пишні форми. Спочатку я подумала, що в мене галюцинації, але придивившись, я справді побачила серед бійців пані Франсіс Кан. Емір тигрячого хранителя стояла в широкій туніці з високими розрізами з двох боків, а під нею виднілися чорні військові штани. Жінка несподівано розвернулася, і наші погляди зустрілися. Вона широко посміхнулася, і я наче наяву почула її голос: «Невже ти думала, що я пропущу таку подію?».

– Це буде епічна битва, – пролунав голос над моїм вухом.

– Велл? – я різко розвернулася і шоковано витріщилася на помічника Повелителя. – Ти теж тут?

– Я не проґавив би такої можливості, – весело усміхнувся хлопець. Помітивши мій здивований погляд, він засміявся і пояснив: – Раніше було стільки легенд про битву хранителів із демонами. А тепер ми, еміри, можемо показати себе і самі стати легендами.

Ззаду хтось голосно фиркнув. Нам не довелося обертатися, адже за секунду перед нами постав генерал власною персоною.

– Батьку, – коротко привітався Велл.

– Щоб стати легендою, потрібно зробити щось значуще, – Елронд зі зневагою подивився на сина. – А що ти можеш зробити? Будеш записувати у свою книжечку кількість випущених куль і число вбитих демонів?

Мені стало так образливо за такі слова, наче це мій тато говорив на мою адресу. Судячи з усього, Велл не збирався нічого відповідати. Напевно вже звик до такого ставлення батька і не намагався йому щось довести.

– Івелліосе, – до нас підійшов Дарлем і опустив руку на плече свого помічника. – Чудово, що ти прибув. Твої здібності нам дуже знадобляться.

Хлопець вдячно всміхнувся Повелителю. На прощання я одними губами промовила «Удачі». Велл пішов, а за ними послідував насуплений генерал.

– З госпіталю ні ногою, – почав свій інструктаж Дарлем, серйозно дивлячись мені в очі. – Там буде кілька солдатів, від них не відходь. Як щось трапиться, одразу біжи. Ні в які бійки не влізай. І, я тобі клянуся, якщо ти втратиш хоч одне життя – я сам тебе вб'ю.

Я пирхнула, намагаючись стримати сміх. Чоловікові не сподобалася моя реакція, адже він тут розпинався про важливі речі. Я перестала всміхатися і обплела його шию руками, просто таки повиснувши на ньому. Копіюючи його суворий тон, я вимовила:

– Обіцяю, що буду слухняною дівчинкою, якщо ти обіцяєш бути обережним і повернутися до мене живим і неушкодженим.

– Я ніколи не даю обіцянок, які не впевнений, що зможу дотримати, – тихо відповів він і майже вбив мене цією фразою.

Зараз мене наче накрило розуміння, що за лічені хвилини тут з'являться демони і почнеться справжній бій з неймовірно сильним і магічно обдарованим противником. Це війна, в якій виживуть далеко не всі. І мій чоловік не виняток. Він може постраждати або того гірше.

Мої очі наповнилися сльозами і я, не в силах зробити нічого більше, різко притулилася всім тілом до Дарлема і впилася в його губи поцілунком. Цей поцілунок був позбавлений ніжності. Увесь ураган моїх почуттів, які я не могла висловити, намагалася вкласти у дії. Я втискалася в Дарлема так сильно, що дивно як ми досі не перетворилися на одну людину. Ніби я прагнула проникнути в кожну його клітинку, що б нас ніхто не зміг розлучити.

В якийсь момент наш поцілунок змішався з моїми солоними сльозами і Дарлем відсторонив мене від себе. Ніжно провів пальцями по моїх щоках, стираючи мокрі смуги і поцілував мене в лоб, затримуючи губи набагато довше, ніж дозволяла ситуація, але набагато коротше, ніж мені б того хотілося. Він пішов і мене одразу ж огорнув холод.

Через деякий час я вже стояла на невеликому схилі, де і розташувався польовий госпіталь. Звідси вся ущелина була як на долоні. Гірська долина була не настільки вузькою, щоб з демонами можна було розправитися по одному, але вона значно сковувала їхні рухи. Армія на чолі з Повелителем розташувалася на початку каньйону. Чоловіки стояли пліч-о-пліч у ряди, по 5-6 осіб. На високих неприступних скелях по обидва боки ущелини ховалися стрільці. Усі були готові до битви.

«Као, ти тут?» – подумки потягнулася до свого духу.

«Я з тобою, мала», – відповів він, і мені стало трохи спокійніше.

Я міцно стискала в руках невеликий елебро. Магічний камінь дав мені Тредан і коротко пояснив, як ним скористатися за потреби.

Моє серце пропустило удар, щойно темні тіні показалися з-за рогу. Демони хлинули, наче чорна хвиля. Вони швидко бігли долиною, по-звіриному опустившись на чотири кінцівки.

Мить і зверху засвистіли перші кулі. Вони влучали в істот, але не вбивали їх. Демони мали відмінну регенерацію, та це повинно було послабити їх і допомогти воїнам легше впоратися з ними на полі бою. Як я зрозуміла, місцевий аналог вогнепальної зброї був далекий від досконалості. З гвинтівки можна було вистрілити лише раз, потім доводилося її перезаряджати, що займало чимало часу.

Перш ніж стрільці змогли зробити другий постріл, у бій уже вступило військо. Людей було втричі більше за демонів. Та чи вистачить цього? Чоловіки вправними рухами змахували довгими мечами. Я думала, що це буде схоже на якусь реконструкцію середньовічної битви, але це навіть приблизно не нагадувало нічого подібного. Противники не сходилися в рівному поєдинку, схрещуючи зброю. Ні. Демони прагнули підібратися якомога ближче до бійців, щоб розірвати їх своїми довгими кігтями. Люди ж намагалися розрубати чудовиськ або відрубати їм голову, адже тільки так можна було вбити демона.