Розділ 31. Загроза

– Ти знаєш мою відповідь, – хрипко вимовив Дарлем.

Звертався він не до мене, але дивився просто в мої очі. Чомусь я посміхнулася. Наполовину печально, наполовину умиротворено. Я кивнула Дарлему, немов примирялася з його словами. Незважаючи ні на що, я була згодна з ним. Ми не вправі прирівнювати життя одного до життя всіх інших. Навіть якщо цей один – дорога тобі людина.

– Невже? – зі щирим здивуванням вигукнула Ефа. Хоча їй безперечно подобалися слова Повелителя. – Я думала, вибір буде іншим.

– Ні, не думала, – холодно кинув Дарлем, впечатуючи свій лютий погляд у жінку. – Ти б не ставила це запитання, якби точно не знала, якою буде відповідь. Ти почула те, що хотіла. Так, я оберу безпеку Тенталя. Як і належить Повелителю. Якою б не була ціна.

Чоловік знову подивився на мене, і клянуся, на його обличчі я побачила питання.

«Ти віриш мені?» – запитували його очі.

«Безсумнівно», – відповідали мої.

– Віддай мені камінь, – простягнувши руку до Ефи, вимовив Дарлем.

Та примружила очі, не довіряючи чоловікові. Вона підняла камінчик до своїх очей, розглядаючи його на світлі і роблячи вигляд, ніби замислилася про щось. Я внутрішньо вся напружилася. Що ще може придумати ця зміюка?

Навколо стояла гнітюча тиша, здавалося, навіть вітер перестав виконувати свою вічну пісню. І в цій тиші особливо гучним здався рваний видих Ефи. Я розгублено перевела погляд на її грудну клітку, з якої стирчало вістря довгого вигнутого клинка, оповитого чорним серпанком. Жінка з хрипом впала до моїх ніг, відкриваючи мені картину, за її спиною.

Біля самого входу в портал стояла величезна чорна істота, що нагадувала перевертня з фільмів жахів. Довга чорна шерсть, вигнуті кінцівки з довгими пазурами, сплюснута морда, не схожа на вовчу, але точно і не людська, з величезними іклами і витягнутими гострими вухами. Очі в цієї істоти були як глибокі чорні прірви. Це був він. Демон.

Поки я стояла в цілковитому ступорі, це створіння замахнулося другим клинком, трохи меншим за той, що стирчав зі спини Ефи, і кинуло його в мій бік. Мені здалося, що це буде останнім моїм подихом у цьому житті, але ніж, пролетівши дугою, пішов траєкторією донизу і встромився в землю.

«Промазав», – було першою думкою.

Але я помилилася. Опустивши очі, я зрозуміла, у що цілився демон. На скелястій поверхні гори лежав той самий камінь, що слугував замком для порталу і до цього був в руках Ефи. Тільки тепер цей замок був розколотий на три нерівні частини прямим влучанням клинка.

Реальність поступово доходила до всіх. Демон щойно знищив те єдине, що могло розмежовувати їхній світ від нашого. Поглянувши на нього, я явно побачила тріумфальну посмішку на його моторошній морді.

Без зайвих слів і наказів солдати Дарлема кинулися на ворога, атакуючи всі разом і намагаючись обступити його з різних боків. Але він виявився сильнішим і спритнішим. Одним великим стрибком він перелетів чоловіків, що оточували його, і опинився поруч зі мною. У мене серце забилося десь у горлі. Я не могла навіть закричати, коли ця істота простягнула до мене свою пазуристу лапу. Останнє, що встигла помітити, як Дарлем підняв руку з невеличким елебро, з якого в ту ж мить зірвалася силова хвиля. Як не дивно врізалася вона не в демона, а в мене. Наступної секунди я вже летіла з обриву.

Мій політ був не довгим. На щастя, завершився він не феєричним приземленням, а різким ривком. Моє тіло схопило щось величезне і міцне. Мені знадобилося кілька секунд, щоб спочатку прийти до тями, а потім збагнути, що відбувається.

Мене у лапах тримав велетенський дракон. Він швидким рухом підкинув мене в повітря, наче маленького звірка, і під мій гучний вереск підхопив цього разу своєю спиною. Коли моє серце перестало стукати у вухах, я змогла розплющити очі й побачити неймовірної краси картину. Гірський хребет, що розкинувся на сотню кілометрів. Його піки були вкриті сніговими шапками, а підніжжя – густим лісом. Трохи далі виднілося місто, що з висоти пташиного, ой вибачте, драконячого польоту здавалося зовсім крихітним. А навколо ширяли хмари й безкрайнє блакитне небо, як очі Дарлема.

Дарлем! Демон! Портал! Мої думки гарячково металися в голові. Я тільки зараз зрозуміла, що чоловік врятував мене, а сам залишився розбиратися з монстром із потойбічного світу. А коли вони розберуться з цим одним, що далі? Адже портал більше неможливо закрити. Отже, прийдуть й інші. І замість того, щоб допомагати еміру, його дух-хранитель несе мене.... А куди він власне мене несе?

– Азідіам, – гукнула я, намагаючись перекричати вітер. – Куди ми прямуємо?

«Додому», – почула відповідь у своїх думках.

– Ми не можемо летіти додому. Мені потрібно повернутися до Дарлема.

«Його вказівка була чіткою».

От скажіть, як інтонація духа може бути настільки ж незворушлива, як у його еміра.

– Ні. Розвертайся, – нуль реакції. – Або я зістрибну.

Я почула виразне фиркання і зрозуміла, як безглуздо це прозвучало. Дракон щойно спіймав мене, коли падала з гори. Та я мусила сказати щось, щоб переконати хранителя. Бо від одних думок про цю небезпеку моє серце стискалось так сильно, що дихати ставало важко.

– Азідіаме, прошу, – майже плачучи протягнула я. – Я не можу його залишити. Не можу бути вдома, коли Дарлем десь там бореться з демонами. Не можу чекати хоч якоїсь звісточки. Я не витримаю. Краще відразу померти, ніж така мука.