Розділ 25. «Вимушені подружжя»

– Юху-у-у, – захоплено вищала я, коли шалений потік вітру летів у моє обличчя.

Нехай Дарлем не дозволяв мені самостійно сісти в сідло дакома, зате погодився полетіти верхи разом зі мною. І для цього всього-то довелося поставити невеличкий ультиматум. Він не хотіла їхати у звичайному катері, тому що це довго. А я не хотіла знову трястися в тій літаючій комірчині, яку тут називають дакомра. Тому я сказала: або їдемо в катері, або летимо верхи на дакомі. І Дарлем, тяжко зітхнувши, таки погодився на політ.

Хоч чоловік стверджував, що я злякаюся, або знепритомнію, або буду весь політ випадати з сідла, але цього не сталося. Я була просто в захваті. Це навіть краще, ніж я собі уявляла. Цабет летів не надто швидко, тож вітер не закладав вуха і не заважав бачити все навколо. Ми парили над лісом, подекуди оминали невеличкі струмочки, а де-не-де петляли насипні доріжки.

Коли я вкотре розставила руки, уявляючи себе Розою з «Титаніка», Дарлем поклав долоню мені на живіт і міцно притиснув до своїх грудей. Здається, він усе ще боявся, що я звалюся з сідла. Хоча я й не заперечувала. Мені було приємно, як його велика рука зігрівала і давала відчуття безпеки.

Дарлем потягнув віжки і видав незвичайний звук. Ми почали знижуватися, і я помітила екіпаж, що повільно їхав стежкою під нами. Даком опустився ще нижче, і тепер я могла розгледіти навіть колір карети і кількість коней в упряжці. Коли ми вже занадто наблизилися до двоколки, я почала нервово соватися на сідлі.

– Ти ж не....

Слова застрягли в горлі, бо даком усією своєю вагою плюхнувся на дах карети. Мене тряхнуло, а у вухах гулко забилося серце. Я була впевнена, що в карети відлетять усі колеса від такого трюку, але вона лише трохи просіла і скрипнула, висловлюючи своє обурення. Зсередини почувся жіночий скрик, а потім чоловічий голос доволі голосно, щоб чули й ми, сказав:

– Спокійно. Це Дарлем так розважається.

Я повернула обличчя до свого чоловіка і помітила бешкетну посмішку.

– То ти таке вже витворяв, – зрозуміла я і, похитавши головою, додала: – Це було неввічливо.

– Зате весело, – підморгнув він мені.

Таким чином їхати було незручно, до того ж не дуже безпечно, тож ми з Дарлемом пробралися всередину карети через люк у даху.

– З добрим ранком, – привітався мій чоловік.

– Я насправді дуже злякалася, – великими очима дивилася на нас Мікаелла.

– Повір, я теж, – кинула я.

Карета хитнулася, і ми почули скрегіт. Здається, даком на даху умощувався зручніше. Тредан невдоволено глянув на Дарлема.

– Облиш, – відгукнувся той. – Усі твої екіпажі розраховані на такі приземлення.

Так ми й подолали залишок шляху до «дачі» Повелителя.

– Ласкаво просимо, – виголосив Дарлем, коли ми стояли перед невеличким двоповерховим будиночком зі світлого каменю. – З огляду на те, що ідея відпочинку на природі народилася дуже несподівано, – на цих словах чоловік кинув погляд на мене, – будинок не встигли повністю привести до ладу після зими. Сподіваюсь, жодних проблем не буде.

Через деякий час всі знайшли собі заняття. Чоловіки вирушили на полювання. Так, на справжнє полювання. І в них були рушниці, дуже навіть схожі на земні. А я нагадала Мікаеллі, що вона обіцяла повчити мене їздити верхи. Тож, взявши пару коней з упряжки їхньої карети, ми досить довго «тренувалися» на задньому дворі котеджу. І тільки надвечір усі домочадці таки зібралися у величезній вітальні.

– Як пройшло полювання? – поцікавилася я у чоловіків, як тільки вони зайшли в кімнату.

– Сьогодні на вечерю буде кабан, – урочисто заявив Тредан.

– Не найкраще м'ясо, – ніби ненароком помітив Дарлем.

– У мене є хоча б якась здобич, порівняно з деким, – глузливо кинув співрозмовник.

– Дорогоцінний, виявляється, з тебе такий собі годувальник, – стримуючи посмішку, зауважила я. – Якби не Тредан, ми б залишилися голодними.

– Це точно, – вдавано сумно промовив Дарлем, опускаючись на диван і обіймаючи мене рукою за плечі. – Хоча якби Тредан не шумів щоразу, коли я був готовий вистелити, можливо ми б поласували олениною.

– Це була чиста випадковість, – незворушно сказав Тредан.

При цьому ці двоє виглядали як старі друзі, що кепкували один з одного за старою звичкою.

– А як минув ваш день? – поцікавився чоловік.

– Чудово, – натхненно вимовила я. – Мене Мікаелла вчила їздити верхи й у мене вже добре виходить. Можна мені тепер спробувати на дакомі?

Я склала долоньки в благальному жесті й величезними очима гляділа на Дарлема. Той примружено вдивлявся в мене у відповідь, а потім, не відводячи погляду, вимовив:

– Мікаелло, у неї справді виходило добре?

– Вона звалилася з коня, – видала мене дівчина. А ще подруга називається.

– Усього один раз! – бурхливо вигукнула я.

– Ні, – твердо відчеканив чоловік. – Якщо ти звалишся з дакома, до землі буде летіти далеченько.

– Ну й гаразд, – надулася я, відвертаючись від чоловіка. Але моє мовчання довго не тривало. Я раптово згадала: – Ой, Адреана ж закінчила сукню. Вона сказала, що в неї давно було одне напрацювання, і воно ідеально підійшло для тебе, Міко. Я привезла її з собою. Приміряєш?