Розділ 23. Мінус одне

Хвилина тиші й умиротворення. Я була наче в невагомості. Якщо це мають на увазі, кажучи про упокій, – це не так вже й погано. Якщо не враховувати того, що ти мертвий. Але мені не дали оцінити всі плюси й мінуси нового статусу, бо за мить мене із силою заштовхнули назад у тіло. І якщо я була, безперечно, щаслива поверненню до життя, то не дуже рада відчуттям, які це повернення супроводжували.

Мене захлеснула хвиля болю. Усередині все палало вогнем і норовило вийти назовні. Я швидко хапала ротом повітря, але це не допомагало.

– ГЕТЬ! – почувся оглушливий голос і я не відразу зрозуміла, що належав він моєму духу-хранителю.

Прозвучали віддалені кроки і грюкіт двері. Перехилившись, я звісила голову над підлогою. Хтось встиг підставити велику миску, і мене одразу в неї знудило. Але це була не блювота. Щонайменше не у звичному розумінні цього слова. З мене виходила чорна густа субстанція, що чимось нагадувала смолу. Це було жахливо: спазми болю прокочувалися по всьому тілу і мене било сильне тремтіння.

Коли, здається, я виблювала всі нутрощі, мене підхопили на руки і понесли в сусідню кімнату. Це була невелика вбиральня. Мене поставили на підлогу, і я одразу ж зіщулилася. В обіймах чоловіка було тепло, а зараз мене наче виставили на мороз. Піднявши голову, я зустрілася зі своїм відображенням у дзеркалі. Краще б я цього не робила. Настільки жахливий вигляд я не мала ніколи. Обличчя бліде, як у мерця, під очима чорні западини, погляд тьмяний, а губи потріскані до крові. Все ще нетвердо стоячи на ногах, я нахилилася над раковиною. Одна чоловіча рука обплітала мою талію, не даючи впасти, друга притримувала волосся. Я вмилася і випила трохи води, а потім розвернулася і сама сховалася в обіймах чоловіка. Там було тепло, безпечно і затишно.

– Ходімо, моя маленька, – прошепотів Дарлем, знову піднімаючи мене на руки.

Поклавши назад на диван, чоловік накрив мене теплим пледом, але він не зігрівав так, як його тіло. Я безсило опустила голову на подушку. У мене була слабкість, але спати не хотілося. Мені було страшно. Страшно заплющити очі й більше не відкрити їх. Страшно, що поки я спатиму, мені можуть нашкодити. Тільки зараз до мене почало доходити усвідомлення, що мене хотіли вбити.

– Не хотіли, а вбили, – почувся серйозний голос.

Я вже навчилася розрізняти моменти, коли мій хранитель показувався на очі не тільки мені, а й усім навколо. І зараз це була саме така ситуація, а отже, кота міг бачити і чути Дарлем.

– У емірів нашого роду є одна дуже рідкісна здібність. Справді рідкісна: за всю історію було тільки три еміри, наділені цим даром. Це здатність відроджуватися після смерті. Максимум дев'ять разів.

– У котів дев'ять життів, – хмикнула собі під ніс, і вже голосніше (наскільки це дозволив сиплий голос) сказала: – Якщо це такий унікальний дар, хіба у вас не заведено зберігати це в секреті. Навіщо ти говориш це при Дарлемі?

– Тому що він зобов'язаний це знати. Ти померла. Померла, розумієш, – голос Као зірвався. – І без сумнівів сталося це з його вини.

Мій дух з такою люттю глянув на чоловіка, що мені стало не по собі. До того ж такого Дарлем не заслужив. Так, найімовірніше, саме мій статус дружини Повелителя став причиною замаху, але казати, що це цілком його провина – безглуздо. Коли мене переносили в цей світ, попереджали про небезпеку. Я не дурна і прекрасно розуміла, чим загрожують мені всі ці «палацові інтриги». Тож мені б не хотілося, щоб Дарлем жив із думкою, що через нього я загинула.

– Као, не перебільшуй, – відмахнулася я. – Ти сам сказав: у мене є дев'ять життів. Ну, тепер мінус одне. Всього-то. Залишилося ще цілих 8. Он у звичайних людей воно взагалі одне і живуть якось.

– Всього-то? – роздратовано буркнув кіт. У нього навіть шерсть натурально стала дибки і він сердито зашипів: – Для твого відома, ти не просто втратила одне з дев'яти життів. Ти втратила сто років цього самого життя.

У мене очі вилізли з орбіт. Так, я пам'ятала, що еміри живуть довго, іноді й до тисячі років. Але що б узяти і так просто втратити сторіччя. Та звичайні люди стільки не живуть, скільки в мене щойно забрали.

– Саме так, – відповідаючи на мої думки, протягнув Као. – Один із минулих емірів котячого хранителя з таким даром гинув і воскресав шість разів. Він не дожив навіть до вісімдесяти, – похмуро повідомив кіт.

– Я не залишу це так, – уперше за весь час відгукнувся Дарлем. У нього на лобі пролягла глибока зморшка, а обличчя потемніло. Несподівано він постарів років на десять, наче не я, а він втратив ті роки. – Ти більше не постраждаєш.

Я не встигла щось відповісти. У кімнату без стуку залетів Тредан. На секунду всі завмерли. Чоловік кинув швидкий погляд на мене. Напевно мій зовнішній вигляд красномовно говорив про мій стан, тому що він знічено відвів очі. Ситуація почала набирати обертів, коли чоловіки подивилися один на одного.

– Дарл, це не я, – піднявши руки догори, почав Тредан. – Присягаюся, я тут ні до чого.

Але Повелитель не слухав. В одну мить він опинився біля чоловіка і рішучим поштовхом впечатав його в стіну. На цьому лють Дарлема не вщухла, і він з усієї сили вдарив противника в щелепу. Почувся характерний звук зламаної кістки. Як не диво, Тредан не намагався відповісти на удари або хоча б поставити блоки. Ні, він ніби дозволяв чоловікові колотити себе, випускаючи пару. Але я не могла спокійно на це дивитися.