Розділ 21. Незаплановане побачення

Прокинулася я від хрипкого звуку. Мозок швидко згадав, де я і що сталося. Дарлем ще раз сипло кашлянув. Я підвелася, перехилилася прямо через нього, взяла наповнену склянку і піднесла її до вуст чоловіка. Він миттєво все випив, і я повторила цю дію знову. Після третьої чашки води Повелитель нарешті розліпив очі. Погляд був затуманеним, чоловікові довелося кілька разів кліпнути, щоб бачити чітко.

– Олександро? – здавлено вимовив Дарлем, ніби не вірив очам.

– Доброго ранку, – трохи глузливо кинула я. На чоловікові все ще залишилися клаптики розірваного одягу, і я розсунула їх, щоб подивитися на вчорашні рани. Від них не залишилося й сліду. – Дивись-но, як новенький.

– Що вчора сталося?

– Початок твоїх пригод я не знаю, – уїдливо зауважила я. – Але закінчилося все тим, що тебе розділили з хранителем, ледь не вбили, а потім я використала сейліум, щоб зцілити тебе.

– Мені потрібно показатися людям, щоб не дати Тредану розпускати чутки про мій поганий стан, – швидко оцінивши ситуацію, промовив Дарлем.

Чоловік голосно простогнав, намагаючись піднятися. Я підскочила з ліжка, прагнучи допомогти йому, але він лише відмахнувся.

– Знаю як тобі важко після ритуалу, – почала я.

– Сумніваюся, – хмикнув Дарлем.

Ну так, звідки ж я можу знати. Проковтнувши обурення, я продовжила:

– Я хочу сказати, що на тебе сьогодні чекає важкий день. Тож дозволь допомогти хоча б зараз. Сили тобі ще знадобляться.

Неохоче, але чоловік погодився і, спираючись на моє плече, дійшов до ванної. Там я його залишила, а сама повернулася до своєї кімнати. Швидко вмилася, вдяглася і була готова повертатися до чоловіка при «повному параді». Та спершу я спустилася на кухню і нашвидкуруч приготувала пару бутербродів і солодкий чай. З цим добром і зайшла до спальні Дарлема. Він уже був повністю одягнений і сидів на ліжку, опустивши голову на долоні. Я підійшла і поставила тацю біля нього.

– Ти не зобов'язана це робити, – сказав чоловік, починаючи ковтати їжу.

 – Не зобов'язана, але в будинку більше нікого немає, а тобі явно потрібне підживлення. До речі, як тобі вбрання? – підкреслено весело поцікавилася я, покрутившись навколо себе. – Підійде для супроводу Повелителя?

– Я не...

– Ти сказав, що тобі потрібно показатися на публіці, – перебила я. – Ти вже вибач, але будь-яка людина, побачивши тебе зблизька, зрозуміє, що з тобою щось не так. Ти блідий, голос хрипкий, ледве стоїш на ногах. Якщо в такому стані підеш до Ратуші, Тредану й казати нічого не доведеться: всі й так усе помітять.

– Що ти пропонуєш? – звузивши очі, подивився на мене Дарлем.

– Влаштуй собі вихідний, – знизала плечима я. – Тільки такий, щоб усі тебе бачили, але не змогли б оцінити твій стан. Скажеш своїм радникам, що повів дружину на побачення. Ми вже місяць з тобою в шлюбі, а люди нас разом бачили лише на балу. Ми проїдемося містом, може, зайдемо в кілька крамниць або закусочних. У будь-якому разі, ця вистава піде на користь.

Трохи більше ніж за півгодини ми вже сиділи в кареті, що розсікала центральними вулицями Пентраля. Зрідка екіпаж зупинявся, щоб ми вийшли і «показалися на очі». Напевно з боку ми мали дуже милий вигляд. Дарлему ще було складно самостійно стояти, тому він обплітав руку навколо моєї талії, притискаючи щільно до себе. Головою я розуміла, що це всього лише необхідність, але ця близькість була такою приємною. Тілом щоразу пробігали мурашки, варто було чоловікові лише доторкнутися до мене. І я не могла з цим нічого подіяти.

Дарлем попросив висадити нас на головній вулиці.

– Ти зголодніла? – запитав він. – Знаю місце з найсмачнішими пирогами столиці.

Я швидко закивала, розпливаючись усмішкою від однієї думки про їжу. На моє здивування чоловік не повів мене в один із крутих ресторанів на площі. Він звернув у непримітний провулок і вивів нас до невеликого дворика. Атмосфера тут разюче відрізнялася від галасу і метушні центрального проспекту. Це був затишний парк, з лавками, гарними клумбами і звивистими доріжками.

Ми підійшли до невеликого намету, від якого линули такі апетитні аромати, що слинки так і норовили витекти з рота.

– Мій Повелитель, – з відвертим глузуванням звернувся старий чоловік за прилавком.

Дарлем закотив очі й широко всміхнувся у відповідь. А в мене натурально відвисла щелепа. Він усміхнувся!

– Хельмуте, пригости найкращим пирогом, – кинув чоловік.

– У нас усі пироги найкращі, ти ж знаєш. Хоча забудь про пироги, – махнув чоловік і запитав: – Хто ця прекрасна дівчина з тобою.

– Приятелю, не вдавай, ніби не знаєш. Це моя дружина.

– Дружина?! – це здивування було таким емоційним, що я коротко приснула. – Що така мила дівчина знайшла в такому, як ти? Серденько, ви знаєте, скільки років цьому панові? – запитав він гучним шепотом. – Не дивіться, що він такий підтягнутий. Йому набагато більше ніж мені.

– О, під час нашої першої зустрічі я теж про це подумала, – таким же тоном відповіла я, кинувши веселий погляд на свого чоловіка.

– Тоді чому ж ви все-таки вийшли за нього? – роздумуючи, протягнув старець. – Розумом не блищить.