Розділ 17. Подруга по нещастю

Вранці я дочекалася, поки Дарлем покине будинок. Мені не хотілося потрапляти йому на очі. І ні, він не злився за те, що я підслухала його розмову з Ефою. Радше його це... веселило. Хоч би як неймовірно це не звучало, але цей холодний і байдужий чоловік кепкував з мене. Це дратувало, виводило з себе і... хвилювало. Повелитель явно не зустрічав таких шалених панянок як я. І це, чорт забирай, мені лестило.

Швидко поснідавши, я знову попрямувала до карети. Екіпаж стояв у повній готовності й Алгер запитав:

– Куди сьогодні прямуємо, міледі?

– У гості до Тредана Домре, – кинула я.

Хлопець насторожено подивився на мене, але нічого не сказав і, застрибнувши на козла, направив коней у потрібному напрямку.

Маєток еміра знаходився майже в самому центрі Пентраля. Це була одноповерхова будівля з темного каменю і без жодної ліпнини чи інших прикрас на фасаді. Ми проїхали кільцевою доріжкою, і я вийшла біля широких сходів, що вели до входу в садибу. Мені назустріч ніхто не йшов, тож я наблизилася до дверей і постукала в чорний дверний молоток у вигляді голови бика.

Відчинили мені не одразу. Спочатку почулися тихі кроки, а потім назовні виглянула молода дівчина з широкими спантеличеними очима. Через невелику щілину, що вона прочинила, я помітила блідо-рожеву просту сукню. У першу мить я засумнівалася, але все ж вирішила озвучити припущення:

– Пані Домре?

Дівчина ще більше зніяковіла і нерішуче кивнула.

– Так, – ледве чутно вимовила вона. – А ви...

– Олександра Радемір, – представилась я. – Я дружина Повелителя.

– Ох, – приклала руку до серця дівчина. А потім розчинила двері і, опустивши очі, вимовила: – Міледі.

– Давай без цього, – скривилася я. – Я хотіла з тобою познайомитися. Здається, ми потрапили у схожі ситуації.

Я привітно їй посміхнулася, але вона все одно продовжувала злегка невпевнено поглядати на мене. Всупереч цьому дівчина таки відійшла, запрошуючи мене зайти до будинку.

– Проходьте. Вибачте, у столичній резиденції в нас немає постійних слуг, але я зараз приготую чай.

– Не потрібно, я щойно поснідала.

– Ой, я ж не представилася, – вигукнула вона. – Мікаелла.

– Дуже приємно, – усміхнулася я, проходячи в простору вітальню і сідаючи в крісло. – І давай з тобою на «ти».

– Добре, – зніяковіло сказала вона і сіла на сидіння навпроти мене. – Я маю вибачитися, що не була присутня на балу на честь вашого з Повелителем весілля. Я нездужала.

– А мені здається, що справа в твоєму чоловікові, – іронічно підняла брову я. – Думаю, він не любить, щоб йому заважали.

– Ні, що ти, – округлила перелякані очі Мікаелла.

– Повір, тобі не треба вигороджувати Тредана переді мною, – похитала головою я, поклавши долоню поверх її зчеплених рук на колінах. – Я, правда, хочу тільки потоваришувати з тобою. Я все життя прожила далеко від емірів, магії, палацових інтриг. Можна сказати, це все для мене як інший світ.

У своїй голові я почула гучне хмикання Као.

– До того ж тутешні дівчата бувають вкрай...

– Непривітні, – підказала Мікаелла, і я помітила, як її кутики губ трохи піднялися.

– Так, – всміхнулася у відповідь я, а потім закотила очі й буркнула: – Особливо якщо це коханки чоловіка.

– Ефалії не потрібен привід, щоб чіплятися до оточуючих.

– То ти знаєш про їхній роман?

– Історія цих стосунків досить довга, хоч і мінлива. Я чула, в юності в них усе було серйозно, усі чекали на заручення, але потім це припинилося. Останніми роками між ними щось було, але, як на мене, у цього немає майбутнього.

– Чому? – щиро здивувалася я.

– У емірів же є деякі запити до свого партнера, – знизала плечима Мікаелла. – Тож якби їхні вимоги одне до одного збігалися, вони б одружилися одразу, а не втрачали кілька століть. У декого з нас за все життя, у кращому випадку, народжується лише один спадкоємець.

Дівчину засмутила ця тема. Вона дивилася на свої руки тужливим поглядом. Тож я вирішила змістити її увагу.

– Скажи, чому ти не ходиш на прийоми. Наскільки я зрозуміла, щодня тутешні жінки влаштовують усілякі посиденьки.

– Я не любитель усього цього. До того ж я майже нікого не знаю.

– Хіба ти не виросла в столиці?

– Так, але я і раніше особливо ні з ким не спілкувалася, а як після заміжжя переїхала в Джакмар, так і зовсім віддалилася від цих прийомів і балів.

– Як тобі живеться в Джакмарі? Подобається?

– Ну так.

– Прозвучало невпевнено.

– Це не Пентраль, зі своїм шаленим ритмом і урочистостями, величезними палацами, емірами та постійною метушнею. Але там спокійно і... комфортно. Комфортно для мене.

– Коли живеш із коханою людиною, не називаєш це місце просто комфортним, – зауважила я.

– Напевно, – закусила губу вона. – Не знаю.