Розділ 15. Нова справа

– У тебе з’явився один із дарів хранителя! – уже яку годину радів Као. Оскільки в Ратуші було багато емірів, усіх духів необхідно було замикати в амулетах. І ось тепер він відігравався.

– Так-так. Ти повторив це вже разів сто, – закотила очі я.

– Ти не розумієш, – кіт застрибнув на моє трюмо, заважаючи наносити макіяж. – Те, що іносвітянку прийняв у рід хранитель –уже величезне диво, але магічні навички отримують далеко не всі еміри. Багато хто на найменший дар чекає кілька століть. Ти лише тиждень у котячій шкурі, а вже наділена одною з магій роду.

– Я просто почула розмову.

– На відстані десяти метрів, – уточнив Као.

– Нехай так, – піднімаючись із крісла, погодилася я, щоб нарешті закінчити цю розмову.

Спустившись на перший поверх, я одразу попрямувала до виходу.

– Пані, – окликнула мене Ейлен. – Накривати стіл?

– Ні. Мене вчора запросили на недільний сніданок до пані Флорентіни. Як думаєте, мене там нагодують?

Жінка закотила очі, а потім, фиркнув, відповіла:

– Я б на вашому місці поснідала вдома.

Стримуючи сміх, я таки відмовилася від їжі. У мене на сьогодні було багато справ. Прямуючи до карети, я здалеку бачила, як Алгер порається з кріпленнями на конях.

– Куди їдемо? – уточнив він, витягуючись у повний зріст.

– Знаєш, де знаходиться маєток Флорентіни? – запитала я і кучер кивнув. Забираючись в екіпаж, я кинула: – Ось туди і їдемо.

У потрібне мені місце ми дісталися досить швидко. Карета зупинилася біля самого входу. Я пройшлася швидким поглядом по будинку і подумки скривилася від пафосності місцевої архітектури (ну, не любитель я середньовічних споруд).

– Не розслабляйся, – сказала Алгеру. – Я ненадовго.

До мене вже прямував молодий привабливий чоловік, судячи з усього, дворецький. Він із люб'язною усмішкою супроводив мене на заднє подвір'я, де й відбувався цей захід. Чесно кажучи, я б із більшим задоволенням відвідала місцевий генделик, ніж цей миленький сад з його не менш «миленькими» візитерками. Але в мене був один привід з'явитися на цьому званому сніданку, хоча скоріше збіговиську розносу пліток. Нехай якраз і займаються своїм безпосереднім завданням.

– Міледі, – привітно відгукнулася господиня заходу, мало не біжучи до мене. – Я так рада, що ви змогли відвідати мій маленький прийом. Сподіваюся, вам усе сподобається.

– У вас тут чудово, – ввічливо всміхнулася я.

– Ходімо, мій кухар готує найкращі тістечка в столиці, – вона потягнула мене за руку, але не до накритого столу, а до компанії дівчат, у центрі яких стояла головна зміюка цього світу.

– Дорогенька, – радісно вигукнула Ефалія, розтягнувши губи в цілковито фальшивій усмішці. – Як чудово, що ти прийшла. Правильно, що не боїшся виходити у світське товариство. Розумію, ти тут чужа, але повір, тебе з радістю приймуть у нашу компанію.

– Ох, не хвилюйся, – жартівливо махнула рукою. – Я вчора вже з усіма познайомилася. Столичні дівчата такі милі й люб'язні.

– Це прекрасно. На жаль, я вчора не змогла прийти на бал. Вибач, не хотіла залишати тебе саму, але я жахливо почувалася. Сподіваюся, все пройшло добре, іноді ці бали бувають напрочуд нудними. Тоді мені доводиться їх розворушувати, – засміялася Ефа.

– Не знаю, – знизала плечима я, мило всміхаючись жінці. – Учора був чудовий вечір. Ніхто й не помітив твоєї відсутності.

– Тоді гаразд, – стримуючи голос, кашлянула вона. Обернувшись до присутніх, запитала: – Ну що, я пропустила щось цікаве? Може хтось з'явився з новою парою або в жахливому вбранні.

Слова прозвучали так жартівливо й безтурботно, що ніхто б і запідозрити не зміг, що жінка вклала в них певний підтекст. Це я знала, що ця гадюка планувала підмінити мені сукню, а решта ні про що не здогадувалися. Тому Флорентіна натхненно заговорила:

– Ох, ти б бачила, в якій чудовій сукні була Олександра.

– Та що ти кажеш, – трохи глузливо підкинула брову вона. Ну так, у такому контексті ці слова могли здатися знущальним висловлюванням.

– Так-так, – завзято закивала головою Флорентіна із серйозним обличчям. – Така повітряна і ніжна тканина небесного кольору. Вам неймовірно личило. Творіння пані Венар перевершують усі очікування.

– Знаєте, ні, – заперечно махнула головою я. – Цей шедевр належить іншій швачці.

– Як це? – одночасно вигукнуло кілька дівчат.

– Що вас так дивує?

– А вони думають, що у вищому товаристві замовляти вбрання не в Меделін – край непристойності, убогості та злиднів, – почувся глузливий голос позаду.

– Пані Кан, – здивовано відгукнулася Флорентіна.

– Що, не рада мене бачити? – іронічно підняла брову Франсіс.

– Ні, звісно ж рада. Це просто так несподівано. Ви не часта гостя у мене на прийомах.

– Та й дружина Повелителя не завжди серед присутніх, – хмикнула вона і підморгнула мені.

– Вибачте, міледі, – порушила повислу тишу одна з дівчат. – А в кого таки ви замовляли свою сукню?