Розділ 11. Неочікувані гості

Ми з Дарлемом разом вийшли в просторий хол, зустрічати гостей. У мене всередині все стиснулося від передчуття. Не можу сказати хорошого чи поганого, радше якогось невідворотного. Попри це на обличчя я натягнула найдоброзичливіший вираз і милу посмішку.

У вестибюлі на нас чекало двоє: Таміорн і незнайома мені жінка. Я відразу звернула увагу на красу цієї леді. Копна чорного волосся спадала великими кучерями до пояса. Обличчя було бліде, на ньому чудово виділялися чорні брови, довгі вії, а ще пухкі червоні губи.

«Прямо портрет Білосніжки з казки», – фиркнув Као, тримаючись подалі від візитерів.

Помітивши яскраво зелені очі жінки, я раптом зрозуміла, хто вона така.

– Дарлем, – кивнув Таміорн на знак привітання, а потім перевів погляд на мене. – Радий бачити вас, міледі. Дозвольте представити вам мою сестру Ефалію Ерайн. Ми вирішили особисто привітати із заміжжям. Олександро, ви чудово підходите на роль дружини Повелителя.

Приміщенням прокотилося моє гучне фиркання. Ну так, спочатку він намагається мене зачарувати і змусити втекти від Дарлема, а зараз каже, як я йому підходжу. Моє неприховане роздратування змусило Таміорна зніяковіти й опустити очі.

«Полегше», – зі смішком у тоні кинув Као.

Я міцно зціпила губи і на секунду опустила голову, а піднявши погляд, на моєму обличчі знову світилася привітна усмішка.

– Пані Ерайн, – дивлячись в очі жінці, почала я. – Приємно познайомитися.

– Ну що ти, дорогенька, – її дзвінкий сміх відбився від стін. Наскрізь фальшивий сміх, прошу зауважити. – Я думаю, нам ні до чого всі ці формальності. Упевнена, ми будемо часто бачитися. Ми з Дарлемом знайомі все життя, можна сказати, найближчі одне одному люди.

Після цих слів вона наблизилася до чоловіка, обплела рукою його плече і просто таки повисла на ньому. При цьому дивилася ця Ефалія прямо на мене, з якимось викликом у погляді. Я не виказала жодної реакції, тож жінка продовжила:

– На жаль, ми з тобою не зустрілися, поки ти залишалася в нас у палаці. Якраз у той період я була разом зі своїм коханим, – вона зобразила млосне зітхання. – Він дуже зайнятий чоловік і коли видається можливість залишитися наодинці – ми її не втрачаємо. Тож щойно він сказав, що найближчими днями буде вільним, я одразу ж вирушила до нього. Дарлем знає, що я згодна на все заради людей, котрих люблю.

Ефалія підняла ніжний погляд на чоловіка і ніби ненароком провела пальчиками догори по його руці, за яку вже й так трималася своїми клешнями.

«О як, – відгукнувся Као. Зробивши вигляд, що принюхується, він заявив: – Мій ніс чує каверзу».

Кожна фраза і жест цієї жінки були наповнені таким підтекстом і двозначністю, що від цього всього не те що пахло – тхнуло каверзою.

Дарлем вирішив перервати цю виставу. М'яко, але все ж таки наполегливо він відчепив від себе жінку і запрошувальним жестом вказав на їдальню.

– Ну що ж, ми не чекали гостей, але якщо ви вирішили зазирнути, у нас точно вистачить їжі ще на двох персон. Ланфере, – звернувся Повелитель до дворецького. – Розпорядися.

Чоловік коротко кивнув, а наша делегація попрямувала до їдальні. Я звернула увагу на те, як Ефалія, піднявши голову, широкими твердими кроками рушила попереду всіх. Її високі шпильки відбивалися лунким звуком, а доволі пишна сукня шаруділа спідницями. Вона відчувала і поводилася в будинку з явною впевненістю господині.

Коли ми зайшли до їдальні, дві служниці вже метушилися й сервірували нові тарілки. Місця за столом розподілилися інакше, ніж зазвичай. Тепер ми мали сидіти не в торцях широкого столу, а з боків: двоє людей з одного і двоє навпроти. Жартома я подумала, що анітрохи не здивувалася б, якби зараз ця дівиця вирішила всістися поруч із Дарлемом. Але чоловік сам підійшов до столу і відсунув стілець.

– Сідай, Олександро, – звернувся він, дивлячись на мене.

Саме таке його акцентування мого імені змусило всерйоз замислитися, що моє припущення розвитку подій могло бути реальним.

– Олександро, дорогенька, – своїм дзвінким голоском відгукнулася Ефалія, не встигли ми навіть приступити до першої страви. – Мені б так хотілося пізнати тебе краще. Адже ми з Дарлемом поруч усе життя, через багато що пройшли, розуміємо одне одного з півслова. А ти незнайомка, можна сказати чужачка, – вона раптом награно охнула, поклавши руку на серце. – О, хранителю, сподіваюся, ці слова тебе не образили. Я тільки хотіла сказати, що маю надію і з тобою так зблизитися.

– Було б чудово, – з ентузіазмом відгукнулася я. Вирішивши підіграти, я показово поклала прилади на стіл і уважно втупилася в співрозмовницю. – То, коли ж ви познайомилися?

– Ой, можна сказати, що ми знайомі з пелюшок. Наші татусі дружили. А тут ще ми народилися з різницею всього в рік. Тож у нас не було шансу не зійтися. Пам'ятаю, з дитинства всі навколо нас сватали. Казали: «Яка гарна пара буде», – жінка весело захихотіла, відкидаючи голову назад, наче це справді було сказано жартома, як спогад юності. Різко перейшовши з безтурботного тону на похмурий, вона продовжила: – А потім помер батько Дарлема. Це була жахлива трагедія для всього Тенталя. Але землі втратили Повелителя, а Дарлем тата, йому було набагато гірше. У той час я боялася залишити його самого. Йому потрібна була близька людина поруч.