Розділ 10. Початок подружнього життя

Вранці я прокинулася від променів сонця, що наполегливо били у вікно. Ще якийсь час поніжилася в ліжечку, а потім таки вирішила вибиратися. Швидко вмившись і одягнувшись, я спустилася на перший поверх і одразу попрямувала до їдальні. Сніданок уже був накритий і Повелитель трапезував у гордій самоті.

– Олександро, у нашому домі існує певний розпорядок, – не відриваючись від своєї тарілки почав Дарлем. – Я снідаю о восьмій ранку і вирушаю до Ратуші. Якщо хочеш, можеш їсти зі мною або скажи Ейлен, щоб накривала у зручний для тебе час. До речі, у мене небагато прислуги, тож якщо тобі потрібна камеристка, Ейлен підбере кандидаток, і ти зможеш обрати.

– Доброго ранку, – підкреслено шанобливо промовила я.

Підійшовши до столу, я сіла на сусідній від Дарлема стілець, хоча бачила, що друга тарілка була засервована з іншого торця столу. Прямо згадалася сцена з фільму «Містер і місіс Сміт».

– Сніданок на мій розсуд, я зрозуміла. Камеристка мені не потрібна. І якщо вже ви самі вирішили почати ранок із серйозних розмов, – зауважила я, – у мене теж є кілька тем.

– Та що ви? – іронічно вигнув брову чоловік. – Уважно слухаю.

– По-перше, – почала я, схопивши з його тарілки шматочок тонко нарізаного м'яса і закинувши в рот. – У мене в кімнаті стоїть повна скриня золота. Може, ти забереш моє придане в якусь свою скарбницю чи ще щось.

– Як ти правильно зауважила – це твоє придане. Роби з ним що хочеш. Мені воно не потрібне.

Я кивнула головою, приймаючи його відповідь. Мені ж краще.

– По-друге, – тепер я стягнула ягідку якогось невідомого мені фрукта, до речі, дуже солодкого. – Мій хранитель.

– А що твій хранитель? – не зрозумів мене Дарлем.

– Він може безперешкодно пересуватися будинком чи мені знову потрібно замикати його в амулеті?

– Не потрібно, – відповів чоловік. – Під час шлюбного ритуалу наші хранителі прийняли один одного, тож тепер можуть існувати на одній території. І Олександро, – підняв очі на мене чоловік, – якщо буде «по-третє» – візьми собі окрему тарілку.

– «По-третє» не буде, – сказала я і нахабно цапнула маленьку булочку, посипану цукром.

Дарлем голосно опустив прилади на стіл, але я все одно помітила його ледь підняті кутики губ.

– Тоді головне повідомлення на сьогодні, – серйозно почав він – Для офіційного оголошення нашого шлюбу буде проведено бал. Велл займається організацією. Він прислав до тебе кравчинь, вони будуть сьогодні.

– А коли сам бал?

– Дивлячись, як швидко зможуть зібратися всі еміри. Не пізніше ніж за тиждень. І останнє, міледі, – хитро подивився на мене Дарлем. – Що вас так насмішило вночі?

Я секунду перебувала в ступорі. Впоравшись із першим шоком, я невимушено відкинула волосся, підняла підборіддя і запитала:

– То ви були вдома? – мені подобалася наша манера переходити з «ти» на «ви».

– А де я, на вашу думку, маю бути? – запитанням на запитання відповів він.

– На мою думку, чоловік у першу шлюбну ніч має бути в спальні новоспеченої дружини.

Сказати, що Повелитель виглядав приголомшеним – це нічого не сказати. На кілька секунд чоловік повністю втратив здатність контролювати свої емоції. Приблизно з таким самим тоном він запитав:

– А вам би цього хотілося?

– Коли видавали заміж, ніхто не питав, хотілося мені цього чи ні, – буркнула я.

Ми обидва напружено дивилися одне на одного, поки Дарлем не мотнув головою і не нагадав:

– То що вас так розсмішило?

– Мені здалося, що я побачила мишу, – безпристрасно збрехала я.

– Мишу? – здивовано перепитав чоловік.

– Так. І мій хранитель за нею погнався.

«Я?!» – ще більш приголомшливо вигукнув Као.

Не знаю, чи повірив чоловік такій історії, але на цьому нашу розмову було закінчено і Дарлем пішов на роботу.

Лише за кілька годин до мене завітали обіцяні кравчині. Ланфер сповістив про їхній прихід і запросив у вітальню. Ця делегація складалася з вишуканої леді років так сорока п'яти, що крокувала будинком з позірною поважністю, і молодої дівчини в скромному вбранні й опущеними очима.

– Доброго дня, – почала жінка, підходячи до мене. – Мене звати Меделін Венар. Я господиня найкращого в столиці ательє, – гордовито заявила вона. Недбало махнувши рукою на дівчину, що до всього іншого несла величезну сумку, вона сухо кинула: – А це Адреана – моя помічниця.

– Дуже приємно, – усміхнулася я. – Олександра Радемір.

– Так, ми вже чули. Вам потрібна сукня для балу. Ви звернулися до правильної людини. Я одягаю всіх знатних леді, на мої сукні великий попит. Повірте, я викроїла час тільки з поваги до вас і Повелителя.

«Щось повагою від неї навіть не пахне», – фиркнув Као, кружляючи в жінки під ногами. Вона, звісно ж, духа не бачила.

– Тоді давайте почнемо, – запропонувала я і привітно, наскільки була здатна, додала: – Щоб не забирати у вас багато часу.