Розділ 9. Дім милий дім

Коли екіпаж зупинився біля маєтку, і я побачила дім Повелителя, він мене вразив. Не своєю розкішшю, а якраз навпаки. Це насправді був будинок. Не замок, не палац, не дворець, а саме будинок. Шикарний такий, великий, але все-таки будинок. І всередині щось затріпотіло: він дещо нагадав мій рідний дім.

Триповерхова будівля була зроблена під дерево, з багаторівневим сірим дахом, панорамними вікнами і красивими балконами. До нього вела вузька доріжка вгору, оточена красивими кущами квітів. Якийсь час я не могла змусити себе відірватися від цього видовища. Будинок стояв трохи на пагорбі, тому чудово виднілася вся прилегла територія. Моєму зору постав майже справжній парк із невеликим озером і багатою зеленою територією.

«Межигір'я, – у моїй голові протягнув Као. – А страуси тут є?»

Я не втрималася і пирхнула від сміху.

– Ти щось сказала? – пролунало з-за спини.

Дідько. Повернувшись обличчям до чоловіка, я з широкою усмішкою відповіла:

– Ні, я чхнула.

– Авжеж, – пробурчав Дарлем собі під ніс і пішов до вхідних дверей.

Все ще крутячи головою в різні боки, я наздогнала господаря тутешньої краси. Зайшовши в будинок, я готова була розплакатися від щастя. Якщо зовні маєток і справді чимось нагадував резиденцію горезвісного президента, то всередині він був у найкращих традиціях сучасного дизайну. Такий собі заміський будинок 21 століття. Багато світла, дерева, каменю, декоративних елементів, що додавали затишку, а головне – без зайвої розкоші та пафосу.

– Вам не надто сподобався мій будинок, – стримано відгукнувся Дарлем. – Це звісно не палац Таміорна....

– Мені подобається тут набагато більше, ніж у вашого друга, – жорстко перебила я, теж переходячи на «ви». – І я вже просила вас не робити про мене будь-яких висновків, бо найчастіше вони помилкові.

Якраз у цей момент до нас підійшов високий худий чоловік, років п'ятдесяти на вигляд.

– Ланфер, – звернувся до нього Дарлем, – попросіть усіх зібратися у вітальні.

Чоловік коротко вклонився і зник, а мене провели в ту саму вітальню. Я одразу ж впала у велике м'яке крісло і, дриґнувши ногами, скинула туфлі, які здійснили невеличкий політ по кімнаті.

– Розташовуйся, – хмикнув Дарлет, спостерігаючи за цією картиною.

– Дякую, а то я так втомилася, – не помічаючи його сарказму, відповіла я. – Чи у вас заведено ходити у взутті? Тоді я взуюся. Тільки подай мені мій правий черевик, він залетів за он той горщик із квіткою, – вказала я пальцем на здоровенний фікус.

– Цей черевик уже ніхто не знайде, – задумливо протягнув емір, а потім вже своїм звичайним байдужим голосом додав: – У нас у будинку ходять у домашньому взутті.

З боку вестибюля почулося тактовне покашлювання, і ми обидва обернулися. У широкій арці стояв Ланфер, а за ним виднілися ще голови людей.

– Якщо всі в зборі, – почав стриманим голосом Дарлем. – Я хочу представити нову господиню цього будинку, – він подав мені руку, допомагаючи піднятися. – Це Олександра Медас, відсьогодні Радемір.

Кілька жінок радісно заохали й підбігли вітати. Чомусь тільки мене. От з чого вони взяли, що їхнього Повелителя не варто привітати з отриманням такої прекрасної дружини, як я? У самий розпал поздоровлень на вході у вітальню з'явилася ще одна людина. Судячи з охайного вбрання, не з прислуги.

– Повелителю, – покликав він рівним голосом. – Вам час на зустріч.

– Так, Велле. Тільки візьму одну річ, – із цими словами Дарлем рушив до сходів.

– Івелліос Гіріт, – відрекомендувався мені чоловік. Хоча й чоловіком його назвати було важко. На вигляд років 25, не більше. – Особистий помічник Повелителя.

Це прозвучало урочисто, хлопець явно пишався своєю посадою.

– Олександра Радемір. Дружина Повелителя, – йому в тон вимовила я. Хлопець широко всміхнувся, оцінивши моє представлення. – Вибачте, Івелліос...

– Можна просто Велл.

– Велле, мені знайоме ваше прізвище. Елронд Гіріт вам не родич?

– Мій батько, – кивнув хлопець.

– Тоді ви емір, – усміхнулася я, згадуючи, як Таміорн розповідав про свою пригоду в саду Елронда з його псами.

– Так і є, міледі. Добре, що ми з вами зустрілися, – раптом пожвавився він. Діставши величезну записну книжку, він з усією серйозністю перегорнув кілька сторінок і продовжив: – Мені потрібно поставити вам кілька запитань. Коли у вас день народження?

– 25 червня, – насторожено відповіла я.

– Влітку. Чудово. Можна буде влаштувати прекрасний прийом на свіжому повітрі, – зробивши кілька нотаток, він знову запитав: – Ваша улюблена страва? Ні, спочатку алергії. Так, алергії важливіші.

– Досить, Велле, – пролунав насмішкуватий голос Дарлема. – Закінчиш опитування наступного разу.

– Так-так, вже йду, – крикнув хлопець, а мені стиха додав: – Я передам вам анкету. Зможете самі все заповнити.

Після цього Повелитель і його особистий помічник пішли. А до мене наблизилася немолода жінка і з доброю усмішкою сказала: