Розділ 6. Несподіваний сюжетний поворот

Відтоді дні в палаці еміра почали плинути невимушено й весело. Таміорн постійно знаходив якесь цікаве заняття або ж просто розважав мене своїми розповідями. Таке відчуття, що цей чоловік усе життя провів потрапляючи в якісь халепи і пригоди. Як там кажуть: перші сорок років дитинства чоловіка найскладніші. Судячи з усього, в емірів це еквівалентно першим чотирьомстам.

– Сьогодні Таміорн влаштував нам дегустацію місцевих вин з його особистої колекції, – переодягаючись у ванній, крикнула я. Для мене стало звичним, розповідати Као, як минув мій день. Адже через заборону перебувати в домі двом хранителям, тільки в покоях я могла звільнити свого духа і поговорити з ним. – Було одне магічного сорту. Як його там?

– Еталіс, – кинув Као.

– Саме так. Воно виробляється з фрукта гуета і запилюється магічними бджолами...

– Мусаліс, – знову підказав кіт.

– Так, – кивнула я. – Воно неймовірно смачне. Просто слів не вистачає, щоб описати. А ще Таміорн вчив, як правильно його пити, щоб розкривалися його магічні властивості, і тоді воно змінює смак.

Закінчивши розповідь, я бадьоро застрибнула на ліжко і залізла під ковдру, задоволено всміхаючись на всі 32.

– А ти не захопилася, Сандро? – буркнув Као, навмисне використовуючи ім'я, яким мене називає емір. Тільки тепер я помітила невдоволення в його голосі. – Таміорн те, Таміорн се. Може тобі не варто так зближуватися з другом твого нареченого.

Хранитель спеціально виділив останнє слово, нагадуючи мій «сімейний статус». І мені б погодитися і визнати, що наше спілкування з чоловіком давно вийшло за межі ввічливої формальності, але я розлютилася. Насупивши брови, я випалила:

 – Я не захопилася, і ми не зближуємося. Так, я спілкуюся з Таміорном. Бо, якщо ти не помітив, тут більше ні з ким. Чи ти пропонуєш замкнутися в кімнаті, нікуди не виходити і говорити тільки з тобою?

Визнаю, закінчення промови вийшло трохи агресивнішим, ніж я собі уявляла.

– Я не це мав на увазі, – важко видихнув Као і примирливо додав: – Гаразд, спілкуйтеся. Я лише хочу, щоб ти не втрачала пильності. Ти не знаєш, на що здатна його магія. 

Слова хранителя мали б підняти занепокоєння й підозрілість у душі, але цього не сталося. Мені було добре, комфортно і спокійно поруч із Таміорном. Це подобалося і нічого змінювати я не хотілося.

Наступного дня я з нетерпінням чекала нашої зустрічі. З самого ранку емір поїхав у місто в якихось справах і обіцяв повернутися надвечір. Тож весь день я провела наодинці. Хоча не зовсім, були ж ще слуги і моя камеристка. Але вони майже нічого не говорять крім фраз на кшталт: «Так, міледі», «Прошу, міледі», «Будь ласка, міледі». За ці дні я зненавиділа слово «міледі».

Сьогодні як ніколи я помітила потребу в Таміорні. Він єдина людина, з ким можна провести час у цьому палаці. Тож коли він нарешті повернувся, я була невимовно щаслива. Ледве втрималася, щоб не налетіти на нього з обіймами. Ми разом повечеряли, а потім чоловік показав мені артефакт, що дозволяє бачити в темряві.

Вивівши мене на вулицю, коли навколо вже згустилися сутінки, він дістав невеликий камінчик. На перший погляд він здавався звичайним, але якщо придивитися, можна було помітити, як він переливається синім сяйвом.

– Це елебро – камінь сили, – почав пояснювати Таміорн. – Їх добувають у горах і шахтах, як і інші мінерали. Тільки замість дорогоцінності в цих сконцентрована магія. Виходячи з її кількості, елебро можна перетворити на різні артефакти: починаючи від захисних і закінчуючи бойовими. Або зробити корисну дрібничку, як наприклад, амулет нічного бачення.

Чоловік вклав камінчик у мою долоню і ніжно закрив мої пальці. Тієї ж миті перед очима спалахнуло і світ набув нових барв. У тих місцях, де секунду тому виднілася чорнотою порожнеча, проявлялися обриси. Я змогла побачити лавки і клумби вздовж доріжок. Як на деревах ворушаться гілки і листя. Як у повітрі літають дрібні мошки. Зір не був схожим на денне сприйняття, кольори разюче відрізнялися, але тепер я явно могла бачити, що відбувається в темряві. Таміорн забрав у мене з рук елебро швидше, ніж мені хотілося б. Побачивши моє розчароване обличчя, він пояснив:

– Без належної підготовки не можна застосовувати його довго. Я можу навчити користуватися артефактом. Хоча не факт що вам він стане в нагоді.

– Про що ви? – насупилася я.

– Коти добре бачать у темряві, – усміхнувся він.

Я не одразу зрозуміла, про що він, а потім протягнула:

– А-а-а, ви про мого хранителя. Не знаю як там коти, але я в темряві нічого не бачу.

– Не засмучуйтеся, Сандро. Ви ще дуже молоді. Здібності приходять із часом. Мені довго не давалася магія роду.

Він різко замовк, і я зрозуміла, що це не та тема, яку можна обговорювати, тому Таміорн швидко переключився на іншу.

– Знаєте, вперше я використав цей артефакт, коли був молодшим за вас.

– Справді? – зацікавилася я.  – І що ж ви зробили?

– Вночі заліз у сад Елронда Гіріта, щоб вкрасти трохи яблук.

– Елронда Гіріта? – перепитала я, натякаючи, що мені незнайоме це ім'я.

– Це емір, – весело всміхнувся Таміорн, а потім зі щирим ентузіазмом у голосі додав: – Його хранитель – пес. У нього в маєтку живе стільки собак, що й злічити неможливо.