Розділ 5. Замок змія

Дарлем якимось незрозумілим чином зник. Точніше не зник, а ретирувався. Я навіть не встигла нічого сказати, як він кинув кілька фраз своєму другові і пішов, залишивши мене тут. Серйозно?

А ось привітний господар навпаки, не залишав мене ні на хвилину. Таміорн також виявився еміром. І це саме його хранителем був змій, що зображався всюди. Чоловік вмостив мою руку на своєму лікті й повільно-прогулянковим кроком попрямував до палацу, розповідаючи про свій дім, про те, як він радий гості, особливо такій чарівній, і що зробить усе, щоб моє перебування тут було максимально комфортним. Дійшовши до вхідних дверей, він несподівано зупинився, розвертаючись до мене.

– Не хотілося б вас обмежувати, міледі, але я зобов'язаний попросити, – почав він надміру вибачливим тоном. – Чи не могли б ви замкнути вашого духа-хранителя в артефакт, щоб він не перетинався з моїм.

– Він не з'являтиметься, – пообіцяла я, не розуміючи в чому проблема.

– Так, але його присутність відчутна, а мій хранитель дуже ревно ставитися до своєї території.

Я подумки потягнулася до Као, запитуючи, чи правду говорить Таміорн.

«Так, я вже казав: духи намагаються уникати контактів, – невдоволено підтвердив він. – Але мені все одно це не подобається».

– Звісно, – ввічливо відповіла чоловікові. – Тільки ви не могли б пояснити. Удома мені не доводилося такого робити.

– Авжеж, – радо погодився він. – Це дуже просто: торкаєтеся родового амулета й подумки спрямовуєте туди дух свого хранителя.

Я торкнулася кулона, що дав мені Бальтимор (тепер зрозуміло, нащо він) і подумала про перенесення. Нічого не відчула й не побачила. Тому подумки запитала: «Као, ти тут?». Відповіді не було. «Отже, вийшло», – не без прикрості зауважила я.

Переступивши поріг будинку, я ахнула. Це ж справжнє... пекло для покоївок. Височенні, під метрів п'ять стелі, білий мармур, на кожному кутку кришталь: то люстри розміром зі слона, то численні бра, то вазони, навіть статуетку тут й ті з кришталю. З одного приміщення в інше вели не двері, а величезні арки, прикрашені ліпниною. Приміщення були таких розмірів, що тут спокійно могло поміститися футбольне поле. А ще я не розуміла, навіщо комусь стільки кімнат. Та тут можна розмістити населення невеликого міста. Я поки тільки ходила по цьому палацу вже втомилася. Хоча, можливо, втомилася я більше від уваги господаря. Він не відходив від мене ні на крок, постійно щось віщав і робив компліменти. І мене це починало добряче дратувати.

– Прошу, я проведу вас у ваші покої, – сказав Таміорн, нарешті зауваживши мої тихі зітхання. – Дорога була виснажливою – ви певно втомилися. Я про все розпорядився – вам підготували кімнату і виділили камеристку.

– Спасибі, – подякувала я. – Це дуже люб'язно з вашого боку.

Коли двері моєї спальні зачинилися, я просто впала на ліжко, видавши блаженний стогін. А потім, наплювавши на слова Таміорна, потягнулася до підвіски на шиї і звільнила хранителя.

– Скажеш що-небудь із цього приводу? – запитала я.

– Я? – здивувався дух.

– Ну не я ж, – змахнула руками у відповідь. – Якщо ти забув, я не особливо розуміюся на ваших правилах та етикетах. Це взагалі нормально, що наречений, замість того щоб привести до себе додому і готувати весілля, збагрив мене своєму другові?

– Звісно ні, – зітхнув кіт. – Але якщо він сказав правду, і на Північних землях щось трапилося, а пам'ятаючи чутки про демонів це цілком можливо, то, може, в нього не було виходу.

– Пропонуєш змиритися? – примружилася я.

– Пропоную не перейматися передчасно. Але знаєш, найбільше мене турбує це змієня.

– Таміорн?

– Він самий. На жаль, я мало знаю про інших хранителів та їхніх емірів, але у змія небезпечна магія. Не знаю яка, але тобі потрібно бути обережною.

Обриваючи нашу розмову, до мене в кімнату тихенько постукали. Я кинула швидкий погляд на Као, а потім крикнула: «Заходьте».

– Міледі, – почувся м'який голос, а в кімнаті, скромно опустивши голову, з'явилася молода дівчина. – Я Карсі – ваша камеристка. Можливо, у вас є якісь побажання?

– Єдине моє бажання – прийняти ванну, – протягнула я, встаючи з ліжка.

– Це легко. Я швидко, – усміхаючись, пролепетала вона.

Дівчина просто таки пролетіла покоями і забігла в суміжну кімнату. Я пішла за нею і приємно здивувалася, виявивши ванну. Тут була і раковина з дзеркалом, і щось дуже схоже на унітаз, а головне – величезна ванна.

– Карсі, я звикла все робити самостійно, – почала я, боячись, що мене зараз почнуть мити, як дитину або якусь шляхетну дівицю середньовіччя. Знаємо правила фентезі світу, і я проти.

– О, звісно. Як забажаєте.

– Ти тільки поясни що тут до чого, – насупилася я, не помічаючи звичних кранів або вентилів біля ванни.

– Так ось же, все просто, – дівчина підійшла до краю купальні й перевернула невелику посудину, що нагадувала скляний графин. З її носика почала литися вода, і все б нічого, тільки рідина все продовжувала наповнювати ванну, хоча на вигляд у ємності було не більше літра води.

– Це якась магія? – запитала я, підходячи ближче.