Розділ 2. Інший світ або 1000 і 1 спосіб померти

Секунду тому я сиділа на лавці в парку, а зараз сиджу на підлозі в незнайомій кімнаті. Спасибі бодай не впала з неба, як мішок з картоплею. Так хоч нічого собі не забила.

Піднявшись на ноги, я швидко оглянула приміщення, в якому опинилась. Еге ж, стандартне житло потраплянки, так я його й уявляла. Ця спальня була схожа на палату середньовічного палацу. Ліжко з балдахіном, камін у стіни, цупкі килими і масивні гардини, а ще різьблені тумбочки, столики, комоди і так далі. Не моє – я більше люблю мінімалізм і стиль лофт.

«Звикай, – порадив внутрішній голос. – Тобі тепер жити в цьому світі».

До речі стосовно життя. Я ще жива. Навіть запаморочення не відчуваю або які там побічні ефекти міжсвітових переміщень.

– Гей, Матроскін, тьху ти, Бальтимор, – покликала я.

Відповіддю мені була тиша: у кімнаті я була сама. Але це тривало недовго. Я навіть уважно оглянути свої покої (класне слово) не встигла, як почулися важкі кроки. Наступної миті одні з дверей відчинилися, і зайшов зрілий чоловік. Вигляд у нього був трохи лякаючий, але варто було за його масивним тілом з'явитися котячій мордочці, я одразу заспокоїлася. А то вже вирішила, що мене закинуло в якийсь не той світ і зараз доведеться виправдовуватися.

– Вижила, – першим відгукнувся незнайомець сам до себе. – Хороший знак.

Голос його був... звичайним. І зовнішність була звичайною. Ось такий собі середньостатистичний чоловік років п'ятдесяти на вигляд. Тільки незвичний одяг відрізняв його від мешканців Землі.

– Готуй усе для ритуалу, – скомандував він коту.

– А ви не хочете представитися? – із роздратуванням кинула я.

– Представлюся, якщо ти виживеш після ритуалу, – байдуже відповів чоловік.

– Знову якщо виживу, – буркнула собі під ніс, але ніхто уваги не звернув. – А що за ритуал?

Цього разу, як не дивно, мені відповіли.

– Нам потрібно, щоб тебе прийняв хранитель мого роду. Тільки якщо ти станеш еміром котячого хранителя, зможеш виконати ту роль, заради якої тебе привів Бальтимор. Якщо магія роду тебе не прийме...

– Я помру, – перебила я, криво посміхаючись. – Уже зрозуміла.

До кімнати повернувся кіт, у нього в лапах було чорне блюдце. І мене справді цікавило, як у котячих лапках можна носити будь-що.

– У тебе хороші шанси на виживання. Ти маєш багато чеснот, що цінуються нашим покровителем, – підбадьорив мене Бальтимор.

На це я тільки закотила очі. Тобто якщо мої якості здадуться недостатніми для їхнього хранителя – прощавай життя? А я ж жодну бабцю не перевела через дорогу. Це фіаско.

Між тим мене посадили на підлогу в центрі кімнати і веліли не видавати жодного звуку. Потім чоловік став переді мною і, заплющивши очі, просто стояв. Він що там молитися? Головне щоб не заснув, а то як захропе і зіб'є весь ритуал. Гаразд, згодна, гумор на рівні третього класу, але коли я нервую, з мене прямо ллються дурні жарти. Хоча нервую я досить рідко. Але і в інший світ потрапляю не щодня. Тож маю право.

З думок вирвало наближення Бальтимора. Він поставив перед моїми схрещеними ногами ту саму миску з товстими стінками, здається з каменю. Вона була порожня. Навіщо тоді ця посудина?

Відповідь прийшла сама, варто було Бальтимору оголити пазурі. Це сталося так несподівано, що я майже скрикнула.

– Руку, – вимовив він.

Без зайвих слів я простягнула кінцівку до тарілки, і кіт зробив один блискавичний рух – з моєї долоні швидкою цівкою потекла кров у кам'яну піалку.

Поки я спостерігала за своєю рукою, у мисці вже набралася невеличка калюжка моєї крові і... кипіла? Дійсно, на поверхні червоної рідини почали з'являтися бульбашки. «Проварившись» кілька хвилин, рідина поступово заспокоїлася, і блюдце виявилося порожнім. Цікавенько у них тут однак.

– І що далі? – запитала я.

Мені ніхто не відповів, тож я повернулася до Бальтимора, але його там не виявилося. Я насупилася і покрутила головою в різні боки. Я все ще перебувала в тій самій кімнаті от тільки довкола не було ні душі: чоловік разом зі своїм котом зникли.

– Несподівано, – протягнула я. Ляснувши себе по стегнах, я піднялася з підлоги. – Якщо нікого немає, і ніхто мені не заважає – можна й прогулятися.

Не гаючи даремно часу, я вийшла з кімнати і попрямувала довгим темним коридором. Це місце нагадувало лабіринт із купою поворотів. Чомусь блукаючи тут, з’явилось відчуття чогось нереального. Нарешті я побачила масивні широкі двері і була рада зміні дислокації.

Важка брама неохоче зрушила з місця і повільно відчинилася під моїм натиском. В очі вдарило яскраве світло. Минуло кілька секунд, перш ніж я звикла і змогла озирнутися навколо. Мої брови нахмурились, коли я виявила себе посеред нічого. Величезний пустир, кінця і краю якого я не бачила. Повітря було важке і гаряче, у ньому стояв напівпрозорий туман. Білий пісок під ногами здавався твердим, більше схожим на камінь.

З білого диму почали проступати неясні силуети, і що довше я зосереджувала свій погляд, то виразнішими вони ставали. Незабаром я з відкритим ротом спостерігала за битвою. На справжньому полі бою боролися найсильніші сутності цього світу: хранителі та демони. Ця інформація раптово просто з'являлися в моїй голові. Як якась передісторія у фільмі.