Розділ 1. Розмова з котом

– Покидьок.

– Які слова, Олександро, – зареготав Андрій, відкидаючи голову назад. – Тобі не личить так виражатися. Ти ж усе-таки леді.

– А ти справжній козел, але тобі ж не соромно.

– Соромно? – він обдарував мене огидною гримасою. – Крихітко, я щойно заробив купу бабла, і все, що заради цього мені довелося зробити – це гарненько тебе нагнути, – він ковзнув по мені хтивим поглядом, – у прямому й переносному сенсі.

Мені стало до такої міри огидно, що хотілося здерти шкіру в тих місцях, де він мене торкався. Оскільки цього я зробити не могла, єдине, що спало на думку, – стягнути з правої руки обручку і з усією ненавистю, що вирувала в мені, жбурнути в Андрія. Коли каблучка вдарилася в широкі груди мого вже колишнього нареченого, в голові промайнула думка: «Потрібно було в обличчя кидати. Може хоча б око вибила»». Хороша ідея, а головне своєчасна.

Андрій лише хмикнув, не вражений моєю недоатакою. Нахилившись, він підхопив обручку і підняв над очима, щоб світло відбивалося від величезного діаманта.

– Дарма, – знизав плечима чоловік, покручуючи перстень. – Могла продати і виручити пристойну суму. Тепер твоїй родині вона стане в нагоді. Як думаєш, що скаже мама, дізнавшись, що ти втратила компанію батька? І як почуватимуться твої менші, коли у вас відберуть будинок?

У його погляді не було ненависті. Для цього почуття в нього й приводу то не було. Ні, він дивився як переможець, який тріумфував від свого виграшу. І все одно, якою була ціна. Зараз, стоячи перед цією людиною, я досі не могла повірити в те, що відбувається. Нехай ти двічі скотина і безпринципний бізнесмен, але до чого ця зловтіха. Ти обікрав мене, забрав усе те, що я сама створювала з такою працею, а тепер знущаєшся. Ні, він не знущався. Він хизувався. Я й раніше помічала, що в нього досить дивні причини для гордості. Ось і зараз, він пишається, що зміг відібрати мою компанію всього за кілька місяців. І як би мені не було огидно, Андрій абсолютно правий: для цього йому всього лише й варто було закохати в себе наївну дівчинку, яка уявила себе бізнес-леді.

Від цього стало ще болісніше. Я відчула, як до горла підступає клубок, а очі стають вологими. Але я не дам йому побачити моїх сліз. Нехай знає, що це ще не кінець. Розвернувшись на підборах, я відкинула волосся і гордо пішла, карбуючи кожен крок. Це було легко, адже він вже не бачив, як по щоці покотилася самотня сльозинка. Наостанок я не стрималася і шибонула дверима з такою силою, що штукатурка ледь не посипалась.

І в цьому мав рацію Андрій: не личить мені бути настільки емоційною. У нашій родині поки це прерогатива Іри. Їй саме виповнилося 16, і вона все сприймає як зазіхання на її незалежність та ідентичність і конфронтацію в міжособистісних стосунках, через нехтування її особистими кордонами. Хто дав підліткам доступ до інтернету? Менше з тим. Мені здавалося, я вже давно навчилася тримати себе в руках і не виказувати почуття: у бізнесі це до добра не доводить.

«Вчасно ти згадала про почуття в бізнесі, – фиркнув внутрішній голос. – Коли закохувалася в сина власника фірми-конкурента, про це навіть не згадала».

Я саме вийшла із задушливого офісу його компанії. Свіжий, навіть злегка морозний вітер остудив мої гарячі щоки. Правильно. Холодна голова і холодне серце. Ось із цим можна працювати. Мені потрібно зрозуміти, як усе виправити.

Повільно йдучи проспектами міста, я згадала, з чого все почалося. Адже тоді – майже 4 роки тому – все було набагато гірше, і я впоралася. Отже, і зараз впораюся. Але замість того, щоб думати про майбутнє, мене понесло у спогади.

Мені ледь виповнилося 21, коли на нашому складі сталася пожежа. Компанія мого батька займалася виготовленням меблів. На складі зберігалося все, що тільки можна уявити, від готової продукції до матеріалів: шафи, дивани, столи, комоди, фурнітури, ліжка, двері, а ще всі тканини, ДСП, необроблене дерево, пластик та інше. Усе це спалахнуло в секунду і за годину не залишилося нічого.

Після цієї події серце батька не витримало. Інфаркт, помер на операційному столі. Мама майже пішла за ним. Нехай у фізичному плані вона була з нами, але психологічно занепала: не виходила з дому, нічого не їла, ні з ким не спілкувалася, навіть із нами не говорила.

Я навчалася на п'ятому курсі, і в цей момент на мене в один день звалився бізнес у стані банкрутства, безвольна мама, дванадцятирічна сестра і семирічний брат, дім, господарство та навчання в університеті. Я не знала, що з цим усім робити. Хапалася за все підряд і нічого не виходило. Мені хотілося оплакувати тата, бути поруч із сім'єю, допомогти мамі, піклуватися про молодших, але від мене вимагали розв'язання бізнес-питань.

Фірма батька мала перейти порівну всім його дітям, але тільки мені на той момент виповнилося 18, і я мала стати очільницею компанії. Компанії, яка втратила всю продукцію і клієнтів, у якої немає коштів на виготовлення нових меблів, зате є цілий колектив співробітників, які вимагають зарплати та зобов'язання перед замовниками.

Нехай в універі я вивчала менеджмент і вже давно стажувалася в тата, але все одно не була готова перейняти важелі правління. Тоді довелося прийняти важке рішення – продати фірму. Так, це була справа всього життя батька, але я була розгублена і не розуміла, що мені робити. Тільки от проблема – ніхто не хотів її купувати. Усі розуміли, в якому скрутному становищі перебуває бізнес. Заборгованостей було стільки, що всі ставили хрест. Тоді я навіть пішла до наших головних конкурентів – компанії Руслана Семеновича – батька Андрія. Але він теж відмовився. Не захотів навіть купити обладнання і верстати з фабрики. Сказав, що коли ми збанкрутуємо, він зможе викупити це в приставів за копійки. Як не дивно, він мені тоді навіть допоміг. Мені просто потрібно було достатньо розлютитися і захотіти довести всім, що фірма батька ще буде їм конкурентом.