Розділ 16. Греця

— Дякую вам за консультацію, Грециніє. Ви мені справді надзвичайно допомогли. Не уявляю, як би я впоралася без вас.

— Ну що ви, Людмило, — всміхнулася я своїй клієнтці, дивлячись в екран ноутбука. — Всі відповіді вже були всередині вас. Я просто скерувала ваш погляд у потрібному напрямку.

На сьогодні, та й на найближчий місяць, це була остання моя сесія. І я неймовірно рада, що вона закінчилася на такій позитивній ноті. Після пів року терапії моя клієнтка змогла поставити точку та вийти з деструктивних стосунків без почуття провини. А сьогодні, через місяць після розриву, вона нарешті відчула легкість та спокій в душі.

— Я відчуваю, що до мене знову повертається смак життя! — захоплювалася вона. — Мені хочеться одягнути гарну сукню, туфлі і піти їсти морозиво в парку!

Людмила розсміялася, притуляючи руки до розпащілих щік. Я дивилася на неї з лагідною посмішкою та відчуттям задоволення від виконаної роботи. Любила я спостерігати цю трансформацію від першої до останньої сесії: коли до тебе приходить людина зі згаслими очима, затиснутою щелепою та напруженими плечима, а йде — з прямою спиною, маючи вогник в очах та розслаблене і сяюче обличчя.

— Обов’язково зробіть! — дала я настанову Людмилі. — Це буде чудовим святкуванням завершення вашої терапії!

— Дякую вам! — розчулено відповіла вона. — Мені навіть трохи сумно від того, що наших зустрічей більше не буде. Я так звикла до цих розмов.

— Це абсолютно нормально сумувати, коли щось закінчується, — усміхнувшись, промовила я. — Просто пам’ятайте, що тепер на вас обов’язково чекатиме щось нове та цікаве. А якщо раптом вам знадобиться моя допомога — ви знаєте де мене знайти. Щоправда, найближчий місяць я не працюватиму, бо йду у відпустку. А у листопаді — сміливо пишіть, якщо буде така потреба.

Людмила задоволено кивнула і на цьому ми з нею розпрощалися. Я закрила кришку ноутбука та важко зітхнула. 

Відпустка, так. Усім своїм наявним клієнтам я повідомила, що маю місяць відпочинку, а отже — наші сесії на цей час призупиняються. Звісно, для тих, як-от Людмила, які якраз закінчили терапію, це не грає значної ролі. Проте ті, хто все ще в процесі, а особливо — на важливих, переломних етапах… Прикро, що я кидаю своїх клієнтів в такі моменти, але інакше я просто вже не можу. В якості компенсації я запропонувала їм звернутися до моїх колег, аби не робити паузу в терапії, домовившись з тими про непогану знижку. Більшість так і зробили, але були й ті, які згодилися почекати мого повернення з відпустки.

Так, я назвала це відпусткою. Насправді ж це була моя спроба зберегти рештки здорового глузду та життєвих сил, тому що разом із осінню до мене завітали дві подружки: апатія та вигорання.

І якщо щодо першої я геть не здивована: зазвичай з початком холодів вона мене завжди відвідує, не приносячи, втім, особливого дискомфорту — я вже давно навчилася з нею справлятися. То ось друга мене заскочила зненацька.

Скільки себе пам’ятаю — психологія завжди була моїм життям. Змалечку я дуже чуйно сприймала цей світ, була надто емпатичною та завжди готовою прийти усім на допомогу. Коли нарешті закінчила школу, інших варіантів на кого вступати вчитися в мене навіть на думці не було. 

А почавши навчання, зрозуміла, що за усі минулі роки, через надмірне бажання всім допомогти та відсутність базових знань з психології, я провалилася в іншу крайність: так званий «синдром рятівниці». 

З часом я навчилася балансувати та зрозуміла, що якщо людина не просить тебе про допомогу прямо — не варто лізти до неї зі своїми порадами та підтримкою. Зазвичай цього ніколи і ніхто не оцінить, а то й винна потім залишишся. Про те, що це неодмінно призведе до вигорання я теж дізналася.

Власне, саме тому я й не очікувала, що воно до мене завітає. Бо, здавалося, за роки практики я вже справді майстерно навчилася лавіювати, не дозволяючи собі доходити до тієї межі, коли психіка вже не витримує навантаження. Ретельно слідкувала за режимом дня та водним балансом, добре харчувалася, займалася йогою та духовними практиками. Загалом, мені здавалося, що я чудово справляюся і отримую ресурсу куди більше ніж його витрачаю.

Та кілька останніх тижнів я ледь не силоміць змушувала себе йти на зустрічі з клієнтами й прикладала титанічних зусиль, аби бодай на звичному рівні відпрацювати наші сесії. І це було дуже незвично та виснажливо. Я навіть не одразу зрозуміла у чому річ. Думала, що, можливо — не виспалася або захворіла. Проте усі звичні практики та процедури, які я проводжу в таких випадках, не дали бажаного результату. Тож я проаналізувала ще раз і зрозуміла, що прийшло те, чого я найдужче боялася.

Тож перепочинок у такому випадку це не примха, а пряма потреба. Проте я не уявляла, що я робитиму без роботи. Що взагалі люди роблять у відпустках? Моїми відпустками завжди були ретрити, де ми з охочими збирались десь на природі та гарно проводили час: співали, танцювали, смачно їли, а найголовніше — багато дихали, займалися йогою, медитували та проводили найрізноманітніші практики.

Що робити мені самій у тій місячній відпустці я й уявлення не мала. Але й продовжувати працювати в такому стані теж не можу, перш за все через відповідальність перед клієнтами. Психолог має бути завжди в ресурсі та з тверезою головою.

Посидівши ще трохи над закритим нотбуком, я постукала пальцями по столу та підвелася. Давай, Грецю, слід брати себе в руки та повертатися до нормального стану! Йдемо шукати ресурс!