Розділ 11. Рел

Група не була цілковито безнадійною, як я побоювався. Так, із дисципліною однозначно були проблеми, і великі, як і з вмінням концентруватися. Проте адептів із непоганим потенціалом також вистачало, і загальна динаміка групи була доволі позитивною.

Той самий знуджений адепт — Лортвен, на якого я звернув увагу ще на початку заняття через його надмірно флегматичний вигляд, — насправді дуже добре володів стихією вогню та мав величезний резерв. Якби ще він старанніше працював зі своїми вихідними даними, то вже зміг би досягти непоганого рівня. Проте, на жаль, досі він весь свій потенціал ніяк не використовував, але я це швидко виправлю.

Зрештою адепти розійшлися хто з додатковими балами, хто з нулем, а деякі навіть із мінусом. Зважаючи на мій чималий викладацький досвід, це доволі звичайна статистика в середньостатистичній групі. Всюди є як старанні, відповідальні адепти, так і шалопаї та порушники дисципліни, але зазвичай до кінця курсу будь-яка група має непогане середнє значення.

— М-да, — почувся ззаду голос Міші, про чию присутність на полігоні я вже встиг забути. — Студіозуси твої, звісно, так собі… Я очікував більшого.

Мішельтор статечно підійшов та став біля мене. Вигляд збоку ми разом мали, мабуть, доволі кумедний.

— Не варто, Мішельторе, — промовив я, з усмішкою спостерігаючи, як спини адептів зникають вдалині за кронами дерев. — Я від першокурсників взагалі ніколи й нічого не очікую. І тобі не варто.

— Я на даний момент від них очікую лише неприємностей, — пробурмотів Мішельтор.

Я зиркнув на нього, здійнявши брову та гмикнув.

— Ну це без жодних сумнівів. Коли б це адепти, а особливо першокурсники, не дорівнювали неприємностям?

До наступної пари я мав вільні тридцять хвилин, тож вирішив ще раз пригадати план заняття для третього курсу, який розробляв спеціально під сьогоднішні спаринги. Та, на жаль, Міша теж мав вільні тридцять хвилин, і спокійно підготуватися мені не дав, почавши розпитувати про бойові мистецтва нашого світу, устрій академії та напрямки магії.

Якби він був моїм адептом, я б навіть похвалив його за таку тягу до знань… Але мені хотілося все ж налаштуватися на заняття, тож відповідав я йому доволі стисло й неохоче.

— Не хочеш допомагати, то й не треба, — пирхнув він, коли я невпопад відповів на його чергове питання, а тоді знущальницьки передражнюючи мене, пішов до краю полігону: — Я обіцяю тобі захист, Мішельторе. Допоможу адаптуватися в новому світі…

Він дріботів своїми лапками по полю, розвернувшись до мене спиною та розпушивши пір’я на хвості. Мені навіть соромно стало на цілу дрібку секунди. До тієї самої миті, поки голуб не розвернувся до мене в півоберта та не склав зі своїх пір’їн на крилі непристойний жест, відомий у їхньому світі.

Я пирхнув та, постаравшись не видати своєї обізнаності, повернувся до налаштування на заняття.

Що ж, спаринг у третього курсу минув помірно стерпно. Ніхто нікого навіть не підпалив і не заморозив насмерть. Ця група була непоганою за загальним потенціалом, але таких розбишак ще треба було пошукати.

Кажуть, викладачам фаворитів серед адептів мати не можна, але ця група, попри всі каверзи та халепи, які падали з їхньої ініціативи на мою голову, мала мою симпатію та прихильність. Хай я цього й не показував, вважаючи, що не маю права виділяти когось серед інших, давати подачки чи так чи інакше демонструвати свою прихильність.

Мабуть, просто загальний характер групи дуже ототожнювався з моїм власним. Тому й ганяв їх бувало більше за інших та давав завдання на рівень складніші. 

Це заняття на сьогодні було останнім. І решту часу я планував приділити вивченню резюме кандидатів на нову посаду, які мені надала Хелен.

Наш з Мішею ранковий променад коридорами академії не залишився без уваги, і я пошкодував, що вирішив іти через академію замість того, щоб дістатися кабінету таємним ходом. Схоже, адепти постаралися в усіх фарбах переказати одне одному деталі, як завжди, звісно, ретельно перебільшені.

Поки я дійшов до приймальні ректора — дізнався, що в мене ледь не грозовий буревісник на плечі сидів.

Звісно, все це мені люб’язно повідомили мої підлеглі, яких я, не сумніваюся, абсолютно випадково зустрічав дорогою. При цьому всі вони витріщалися на Мішу такими поглядами, що мені здавалося: віддати його на перетримку Мікарену буде куди безпечніше для нього ж самого. Деякі навіть пробували непомітно сканувати його магічне тло та, вочевидь, зазнали фіаско в цій справі, якщо судити з кислого виразу їхніх облич.

Цікаво, чому я сам досі цього не зробив? Я зачепився за цю думку й нарешті прорвався до своєї приймальні в надії спокійно випити кави та все ж просканувати магічне тло Мішельтора.

— Реє Хелен, — не дивлячись, звернувся я до секретарки, замикаючи за собою двері. — Подвійну каву.

— Перепрошую, вайле Реле, — пискнула секретарка. — До вас відвідувач.

Я вже поклав руку на ручку дверей, що вели до мого кабінету, але різко зупинився, почувши слова Хелен. Роззирнувся приймальнею і ледь не вилаявся крізь зуби, вже вдруге за останні десять хвилин шкодуючи, що не прийшов одразу просто в кабінет.