Розділ 7. Рел

Наступний день, на який я покладав такі наївні, і звісно ж, марні надії не приніс мені бажаного спокою. Мішельтор, який вирішив, що окрім іншого він тепер має бути моїм особистим будильником, спозаранку смикав мене за волосся.

— Прокидайся, ректоре, — дзьоб, смик.

— Скільки можна спати, здоровило? — смик, дзьоб-дзьоб, смик.

— У нас що, пожежа? — пробурмотів я, намагаючись відбитися від набридливого птаха подушкою.

— Ні, але ти мусиш негайно вставати, — черговий болючий дзьоб і він знову спритно ухилився від подушки.

Цікаво, де його спритність була вчора, коли він у вікно з розгону влетів?

— Чому? — мій страждальницький тон явно його не вразив.

— Бо я голодний, — гаркнув мені у вухо Мішельтор та дзьобнув за кінчик вуха.

Небо і зорі, де я так нагрішив? 

— Якщо не хочеш, щоб тебе самого відправили на суп, ніколи не чіпай вух перевертнів.

— Але ти ж не зовсім перевертень, хіба не так? — уїдливо запитав він, продовжуючи смикати мене за волосся.

— Чому це? Я маю другу іпостась.

— Я і не сказав, що не маєш, — він заскочив мені на груди та втупився своїми очиськами у моє обличчя. — Лише зауважив, що ти не лише перевертень, гостровухий.

— Ти забагато говориш, ти в курсі? — невдоволенно промовив я.

— В курсі, — незворушно відповів голуб. — Думаєш ти перший, хто погрожує мене на ситний бульйон перетворити? Не хвилюйся, магічний контракт передбачає збереження таємниць.

Ось це вже цікаво. Можливо, якщо він вже почав цю розмову, вдасться випитати щось ще стосовно цього контракту…

Мішельтор, ніби відчуваючи мій порив його розпитати, наблизився до мого обличчя та загрозливо клацнув дзьобом.

— Вставай, бо наступний дзьоб буде за ніс.

Я важко зітхнув. Ну до чого ж набридлива істота. 

— Встаю, — буркнув я, повільно підводячись. — Але, мабуть нам з тобою треба встановити деякі правила, Мішо.

Я промовив це серйозним, загрозливим тоном, та судячи з виразу обличчя птаха він абсолютно не вразився.

— Обов’язково, — солодким голосом промовив він, ще й кліпнув кілька разів.

Для переконливості.

— Треба було тебе назад запустити, — пробурчав собі під ніс. — Раптом там ще той портал, що тебе приніс, був відкритий.

— Я теж від тебе не в захваті, таємнича істото, але що поробиш — контракт штука серйозна, —- промовив він, підлетівши та сівши мені на плече.

— Про це ми теж ще поговоримо, — кинув на нього косий погляд. — І я тобі не їздовий вульпіїс*.

— Не знаю хто це, але ти мене у якості засобу для пересування цілком влаштовуєш.

Ех. Схоже, заткнутися для нього було непідйомним завданням. А я міг би згадати, що набагато розумініший та зазвичай не ведуся на дрібні кпини, але й далі, чомусь, продовжував йому відповідати, тим самим провокуючи подальші перемовляння.

У такій атмосфері з легкою ноткою божевілля, я нарешті вмився, категорично заборонивши Мішельтору йти зі мною до душової. Той зобразив крайній ступінь образи та весь час істерив під дверима, що раптом що — він тут зовсім один та беззахисний, а я, такий безсердечний, залишив його на самоті.

Дякувати всім світам за звукоізоляційне плетіння. Це дозволило мені хоча б на кілька хвилин відпочити від лепетіння цього надокучливого голуба. По поверненню з кімнати я, звісно ж, застав його нашорошеного та глибоко ображеного в тому самому кріслі у вітальні. 

Вдягнувшись у звичний ректорський костюм я підійшов до дверей.

— Якщо досі хочеш їсти — саме час відривати свою тушку від крісла та нести її за мною в кабінет. Хелен о такій порі вже завжди залишає мені сніданок під стазою.

Мішельтор відкрив одне око, потім друге, насуплено глянув на мене і, гордо задерши голову, стрибнув на підлогу, покрокувавши до дверей.

Я спостерігав за цією демонстрацією з іронічною посмішкою та викривленими бровами.

— Звісно, можеш не поспішати, промовив йому я. — Але, якщо тебе затопчуть адепти, або раптом хто захоче підлеститися до Мікарена…

Очі Мішельтора перелякано вилупилися, і він, змахнувши крильми опинився на моєму плечі.

— Я не це мав на увазі, взагалі-то, — пробурмотів я. — Але гаразд. Нічого не маю проти нових байок про божевільного ректора, який вигулює академією не менш божевільного голуба.

Мішельтор, ніби ненароком дзьобнув мене у скроню і всівся зручніше. А я йшов і думав: до чого докотилося моє життя? Я, ректор академії, ношу на плечі голуба. Може йому ще подушку туди пришити, аби сидіти було зручніше? Уявивши цю картину я весело пирхнув та рушив на вихід.

Звісно ж, мені й на мить не могло пощастити цього ранку. Коли я вийшов з викладацього крила та перейшов у академічне — коридори були забиті адептами, ніби вони лише на мій прихід і чекали. 

Дефіле з голубом, який, схоже, ще й позував, зважаючи на постійне перебирання лапами по плечу, викликало в адептів справжній ажіотаж. Я вже уявляю нові плітки та «листи щастя», які мені доведеться отримувати найближчими днями.