Розділ 2. Рел

Місце злиття двох світів хоч і постраждало після зіткнення, але разом з тим отримало свою власну вроду.

Коли людський Рейсмір та світ перевертнів зіштовхнулися, тут відбувся грандіозний вибух разом із не менш грандіозним зміщенням плит та світових матерій. В радіусі кілометра від зіткнення не було жодної рослинності. Деякі види тварин та птахів були назавжди знищені, а загальна екосистема відновлювалася дуже багато років.

Та хай і таким жахливим методом, але це місце попри все стало надзвичайно живописним.

Дорогою до джерела я насамперед завжди йшов до водоспадів. Для мене вони мали особливе значення і були однією із тих ниточок, які пов’язували мене з минулим. До того ж, це було останньою зупинкою перед оголеними гострими скелями і сірим камінням, на якій була хоч якась рослинність.

Я сів на схилі водоспаду, як робив це колись дуже давно разом з сестрою. В руках за звичкою опинився аметистовий кулон.

— Аби ти впоралася тоді, сестричко, — тихо промовив я, крутячи в руках камінчик та дивлячись на водоспад. — Я подбав про все, що міг. Сподіваюся, ти теж змогла подбати про себе.

Думки мої, як завжди на цьому місці, текли в одному й тому ж напрямку. Я дозволив собі посидіти тут ще трохи, і рушив до джерела.

За всі мої роки перебування тут, я здається, вивчив кожну стежку та кожен камінчик цього місця. Тож, взагалі не задумуючись над маршрутом, повільно йшов занурений в свої думки.

З початком осені в Академії додалося роботи. Ще й нова дисципліна… Для чого взагалі мені це все? Я ставлю собі це питання дуже багато років та все ніяк не знайду ані відповіді, ані рішучості кинути все та піти.

Хоча кого я обманюю: з королями та їхніми указами не сперечаються, ким би ти не був… у далекому минулому. Принаймні, поки моя іскра не поверне собі колишню силу, а я — звичну могуть, мушу грати за правилами цього світу. Навіть якщо вони мені не надто подобаються.

Підійнявшись до джерела, я звично відстежив всередині сильніший поклик іскри. Якщо заплющити очі, можна було уявити, як вона жевріє, злегка тріпочучи, ніби на легенькому вітерці.

Я зосередився та, як завжди, пішов звичним шляхом: відчути, спробувати підсилити та протягнути нитку. Проте цього разу, як і при минулих спробах, я не досяг потрібного результату. Однак не міг не помітити важливу річ: після того, як я обірвав контакт з джерелом, іскра моя ніби стала трохи відчутнішою, ніж була до цього. А це вже добрий знак.

Спускався вниз я так само механічно, відсторонено думаючи про своє. Саме тому ледве не впіймав вухом стрілу, встигнувши ухилитися в останню мить. Я різко озирнувся назад, звідки летіла «несподіванка», одночасно розгортаючи щит та формуючи у руці бойове плетіння. Що за телепень нападає на ректора академії, який до того ж, викладає бойовку?

Я побачив на землі недалеко від себе стрілу з яскравим фіолетовим оперенням. Цікаво. Вже нахилився її підібрати вільною рукою та як слід роздивитися, як вона з тріскотом розсипалася, залишивши по собі лише фіолетовий попіл. Однозначно людська розробка.

— А це ще цікавіше, — я роззирнувся та прислухався, намагаючись виловити невідомого стрільця.

Зараз, коли я вже не був поглинений власними думками, усі мої здібності — і новонабуті, і залишки старих — працювали на максимум. І я готовий поклястися, що навколо немає жодної живої душі.

— Може, не такий вже й телепень, — я звично всміхнувся, піднявши один кутик губ.

А й справді, хтось непогано підготувався: завчив мої звички, відстежив маршрут, зловив у розсіяному стані та ще й докази знищив. 

Я сів навпочіпки та витяг вперед руку. На долоні сформувався невеличкий паперовий конверт — такі часто використовують наші алхіміки та зіллєвари для деяких своїх інгредієнтів. Акуратним повітряним вихором я підхопив залишки попелу, скерувавши їх всередину конверта. Що б це не було, та поки його не перевірить Мікарен — голими руками краще не чіпати.

Ще раз просканувавши місцину та знову не помітивши жодних ознак живих істот, я розвернувся та попрямував назад до академії. Цього разу — не дозволяючи собі зайвої безтурботності.