Глава 12. Обіцянка

Поліна з жахом спостерігала за маніпуляціями відьми та відьмака. Не май вона уявлення про існування іншого світу, порахувала б цих двох божевільними сатаністами, які давно втратили грань між реальністю і тим маренням, що роївся у них в голові.

Їх тарабарщина, що злітала з вуст, в оточенні понівечених трупів; з розпорошеними животами, і з повною відсутністю внутрішніх органів, холодило її серце і трясло душу. За підлітковими спогадами вона пам'ятала ім'я Марена, з легенд рідної України. Богиня темної ночі, що любила ходити з відрубаною головою під рукою і пити кров сплячих людей. Вона ще тоді, частенько приходила їй у кошмарах, коли маленька Могутненко ще не підозрювала про реальність її існування.

"Якщо вовкулаки, мавки, потерчи та інше настільки небезпечні і жахливі, що навіть подібні йому страждають від ран і болю", - знову подивилася на поранене тіло чоловіка, слідча. – «Я не хочу уявляти, на що здатна богиня. Але чому, Сьомий не діє?».

За припущеннями самої дівчини, чоловік мав у той самий момент, як визначилася наступна мета, кинутись до неї з усіма залишками витривалості та сил.

«Нумеровані самі сказали, що в затриманні відьом і відьмаків, немає нічого складного і особливого, отже, убити їх теж для нього не важко», - пустилася у власні думки дівчина, поки лідер загону мисливців не діяв, а дует лиходіїв продовжував сипати незнайомими словами . – «Боже, про що я думаю. Два дні в їхньому оточенні, а я вже готова підписати смертний вирок без суду та слідства. Щоправда, у чому тут можна розбиратися. Якщо не ти їх, то вони тебе. Так стоп! Зараз не час і не місце!

- Чому ви нічого не робите? – Поліна не змогла більше боротися з власною цікавістю, і бажанням врятувати своє життя. Звернувшись до лідера мисливців, вона повернула у мову поважну манеру звернення.

- Вони не розуміють, що роблять, мені не потрібно втручатися. Їх уже не врятувати, - байдуже, як завжди, відповів Сьомий.

- Що ви маєте на увазі?

- Дивись, - не став більше пояснювати чоловік, щільно закривши рота, і недбало сів на землю, даючи можливість тілу відпочити.

Сам він, звичайно, не відчував подібної потреби через власну особливість. Але логічно розумів, наскільки потрібен був перепочинок для нього. Від втрати крові, фокусування погляду вже давалося важко, а розум починав каламутніти. Використати можливість, щоб трохи зберегти ясність розуму та точність погляду, була життєво необхідною.

Така недбалість і необережність дій напарника, внесли плутанину в думки Могутненко. Вона не знала, як їй слід вчинити, і нічого, крім сісти поруч, здавалося їй безглуздим і дурним. Та й самі посиденьки на траві, в оточенні трупів монстрів, де вдалині «сатаністи» бурмотять свої закляття, в оточенні розіп'ятих на деревах людей, виглядало абсурдно, шалено і безглуздо.

Чисте вранішнє небо з яскравим сонцем на Сході почало темніти і закриватися щільними дощовими хмарами. На очах, ландшафт і атмосфера, знову приймали кардинальні зміни. Спочатку туман, щільний і непроглядний, коротка мить чистої блакиті над головою і потім знову темна лякаюча темрява і вітер, що пронизує до кісток.

Грозові хмари, не стали лише ширмою і простим явищем, за ним пішов густий дощ, великими і холодними краплями він бив по обличчю дівчини і чоловіка. Небесна вода змивала з тіла Сьомого свіжу кров, відкриваючи відкриті глибокі рани, під катування холодного вітру.

Поліна промокла тієї ж миті, як дощ пустився з неба, такий сильний, що не дозволяв їй повністю розплющити очі. Мокра кофта, щільно облягала тіло, виставляючи напоказ те, чого Поліна не хотіла. Щоправда, згадуючи те, хто був її напарником і співрозмовником, Поліна відразу ж зрозуміла всю марність своїх переживань.

Скоса глянувши на Сьомого, вона лише переконалася у його байдужості до неї, і на душі навіть стало трохи прикро.

«Що за думки у такий момент, Могутненко?! Ти мене розчарувала…, але як же холодно», - звітувала себе дівчина, і затискалася руками, безуспішно рятуючись від вітру та дощу. – «Точно захворію! Ну, що за життя у цих людей із цифрами замість імен».

Сьомий, немов прочитавши думки своєї напарниці, закинув руку їй на плечі і притиснув до себе. Нехай шкіра і була мокра, як і сама дівчина, приємне тепло від тіла, заспокоювало і зігрівало.

Поліна в той же момент, як рука лягла на плече, сіпнулася від несподіванки, але ледь відчувши рятівне тепло, притиснулася до чоловіка. І взявши повислу на плечах руку, так само притискала до себе, наче накидку, продовжуючи спостерігати за картиною призиву перед ними.

Проливна злива, подіяла і на другий дует нумерованих, що продовжували безглузду боротьбу з повітрям, а внаслідок з краплями дощу. Після короткої сутички зі стихією, Другий та Третя, завмерли на місці і безглуздо моргали очима, до кінця не розуміючи, де вони знаходяться і чим займалися.

Побігло, зі знанням і розумінням в очах, вони пробіглися поглядом по окрузі, ненадовго завмираючи на побачених трупах звірів. Досвідчені і знаючі, вони кращі за Поліну, розуміли, наскільки тяжкий і небезпечний бій провів їхній лідер. У них було повне розуміння того, що візьмись за це завдання, хтось інший із загону, незалежно від того, скільки б їх прийшло сюди, кожен з них зустрів би тут свій останній світанок.

Кинувши розглядати вовкулак та мавок, молоді люди почали шукати поглядом Сьомого та Полину.  Серед щільного заслону дощу, вони не з першого разу змогли розглянути людей, що сидять недалеко, що в неприродній для їхнього лідера манері – обіймалися.