Забуті боги

 — Наші Боги живі завдяки нашій вірі, — тихо промовив старий, розплющуючи тьмяні очі, втомлені від світла чужої зірки, — мертво-синьої, холодної. Чужої — бо він пам’ятав інше сонце. Він був гостем у світі вічних льодів, і звук його голосу здавався вітром у димоході або скрипом гілок, що дряпали скло старого будинку. Його звали Коста. І йому не подобався цей світ.

— Ми рівні Богам. Ми й є Боги! — палко вигукнув юнак — світловолосий, із синіми, наче тінь на снігу, очима й тонкими блідими губами. Він був гарний, але застиглою, моторошною, мертвою красою. Тонка шкіра, крізь яку просвічували річки вен, тендітні кістки, тонкі риси обличчя… Дан здавався зовсім хлопчиком, хоча в його руках уже був скіпетр Снігових Чертогів.

Старий втомлено заплющив очі, щоб не бачити його. Він не міг спокійно дивитися на те, що зробили нащадки з його світом. Даремно він прийшов сюди — неможливо змінити те, що вчинив його брат, і нічого не виправити — Морок занадто сильний. А вперті не хочуть бачити, не хочуть чути, не хочуть розуміти.

— І що ви зробили з планетою, Боги? — Старий презирливо стиснув губи й знову поглянув у бік снігового хлопця — такого юного, такого наївного… — Якщо ви Боги, то чому не настає весна за вашим велінням? Чому схили пагорбів ніколи не вкриваються первоцвітами й ніжною травою? Чому дерева мертві, і соки не струмують по їхніх заснулих стовбурах? Чому сонце не гріє замерзлу землю? Чому не сходить сніг, чому не тануть льоди? Що ж ви за Боги? Чи забули про заповіти предків?

— А де наші предки, де вони? — спалахнули обуренням очі юнака. — Чому вони пішли? Чому не оберігають наші домівки? Чому не розтоплюють замерзлі серця?

— Ми нікуди не пішли. Ось я — сиджу перед тобою, розмовляю… Ти можеш доторкнутися до мене й відчути тепло мого тіла, почути стукіт мого серця… Ми не покинули вас. Ми готові допомогти. Хто вміє бачити — той побачить.

— Чим ти, старий, можеш допомогти? — скривився Дан. Юний король не вірив прибульцю. Йому здавалося — це тінь із Сутінків, і вона з’явилася лише для того, щоб загасити полум’я у вогнищах людей. Під час минулого візиту такого старця сонце стало холодним. А коли той пішов, у селищах почали народжуватися діти з дивовижними крижаними очима — прозоро-синіми, що випромінювали в темряві яскраве топазове світло. Це був проклятий дар від предків. Дар, який міг згубити снігових дітей. Адже люди з Сутінок тепер могли здалеку побачити очі своїх ворогів. І ось тепер, коли народ Снігових Чертогів звик до нового світу, коли люди забули, що таке листя на деревах, і перестали сумувати за квітами, знову з’явився предок. І він знову намагається все змінити.

— Я поверну вам надію, — тихо сказав Коста й простягнув руку долонею вгору — на пергаментній висушеній шкірі лежало насіння. Але виглядало воно незвично — ніби вогники всередині світилися, і зеленувате марево тремтіло над рукою старого. — Ці насіння знову повернуть вам літо. Вони розтоплять льоди, і коли з землі з’явиться товсте стебло, воно зі швидкістю бамбука… ах, ти ж не знаєш, що це… мій хлопчику, повір, це стебло сягне небес. Але лише сміливому буде дано піднятися по ньому й прогнати холод і хуртовини з вашого світу.

 — Чому я маю тобі вірити? — Обличчя Дана здавалося витесаним із граніту, воно застигло у своїй невірі.

— Ти мені нічого не винен. Ти винен собі.

Старий пересипав насіння в руку юнака й підвівся з лавки, взявши свою палицю. У вогнищі тріщали поліна, і зграї вогняних метеликів злітали вгору золотистими іскрами. Дан мовчки дивився, як гість із минулого йде в холодну ніч. Він не затримував його, лише міцніше стискав долоню з насінням. Перед королем стояв нелегкий вибір — він боявся цього дару, і водночас палко бажав, щоб пророцтво старого збулося.

Але то вже буде зовсім інша казка.