Потойбічний кордон

Місто не мало назви. Відтоді, відколи воно існувало (тобто – майже від початку часів) усі називали його просто Містом.

Тут  не змінювались пори року – в цій місцині завше панувала осінь. Туман, мряка, постійно волога бруківка, лисі дерева та опале листя під ними.

Вічна журба, вічний спокій. Єдиний мінорний акорд, що лунає нескінченно.

Айк поправив комір сорочки, витер дощові краплі з обличчя. Сумно посміхнувся.

Здавалося б, який в тім сенс – одяг, реакції тіла? Адже тіла в нього, по факту, немає. Проте астральна проекція чомусь була напрочуд реалістичною.

Озирнувся. Довкола – ні душі. Гм… Ні душі. Тут ця фраза мала особливий сенс.

Неприкаяні тяжіли до центру Міста. Цей район був безлюдним і від того ще більш похмурим: жодного вогника у вікнах, жодного стороннього звуку.

Сюди воліли не потикатися – бо тут знаходився Кордон.

Глянувши вздовж вулиці, Айк знову провів долонею по обличчю – цього разу стираючи не краплі дощу, а піт, що раптово виступив. Тіло аж надто реальне… Зібравшись з духом, рушив уперед.

Відчуття незрозумілої тривоги з’явилось ближче до перехрестя. Айк спинився й дістав з нагрудної кишені окуляри.

У цьому місці вони виглядали чужорідним артефактом – і водночас пасували тутешній атмосфері вічного смутку. Легкі, у тонкій золотавій оправі. Чомусь оплавлені – ніхто не знав, чому. Провідник сказав – вони працюють, решта тебе турбувати не має.

А ще – вони були затемненими, тобто гранично марними у Місті, де сонячне світло було відсутнє як явище. Зате мали антиблікове покриття, в якому предмети відображались не гірше, ніж у дзеркалі.

І навіть більше ніж в дзеркалі.

Провідник сказав – одягати треба в останній момент. Та й на відображення дивитись зайвий раз не варто. Але зараз…

Відчуття посилювалось. Айк розвернув окуляри зворотнім боком до себе і глянув на відображення у скельцях.

Прикордонник наближався. Він мав вигляд безликої фігури у темному та брудному (під стать оточенню) плащі. Ноги майже не торкались бруківки.

Айк глибоко вдихнув… і надів окуляри. І все змінилось.

Ні, Місто лишилось Містом – вологим та похмурим. Але трохи додалось кольорів.

Засяяло світло у вікні ліворуч. Ліхтарі вздовж вулиці тепер світили. А ще – нестерпно яскраво, наче пісок під палючим сонцем пустелі, сяяла дверна ручка у будинку справа.

Прискоривши крок, Айк рушив туди. Останні метри він майже біг.

* * *

Прикордонник спинився. Він не мав обличчя, не мав голосу – тож ззовні здавався байдужим та беземоційним. Але якби хтось міг – то відчув би, що безликий вкрай незадоволений.

Ще одна душа незаконно втекла з Лімбу.