Розділ 1

Скільки себе пам’ятаю, я була закохана у Костика. Хоча ні, брешу, спершу мені більше подобався його старший брат Остап – високий красунчик, спортсмен, мрія всіх дівчат у школі та не тільки. Всі за ним ганяли відтоді, як навчилися ходити. А точніше, наша дворова братія: Улянка, Карінка, Христя, Катька і я –  Софія батьківна Вітерець.

Ууу. То була затята боротьба. Навіть не уявляєте, скільки разів ми з подругами встигли пересваритися за той час. І що тільки не йшло у хід, щоб привернути до себе увагу Остапа… Цукерки, різноманітні смаколики, щойно поцуплені з кухні та усілякі браслетики, які дорогі були серцю кожній, йому ж вони були не більше, ніж сміттям. А ми дарували, хоч згодом часто знаходили дорогі серцю речі зламаними на землі чи біля смітника. Спортсмен, а не міг хоча б раз докинути до цілі, ех…

А весь той час поруч же ходив Костик. Тихенький такий, непомітний у тіні брата. Ми ж і не хотіли його бачити, ганяючись за власним ідолом краси. Але було б чого… Минув рік, другий і магія розвіялася, але Костик залишився таким же, як і був – чудовим другом з на диво красивими карими очима.

Тоді почалася нова боротьба. Улянка з Карінкою не відбігали від нашого спільного друга ні на мить. На щастя, Христя з Катькою відпали, бо на горизонті з’явився мій двоюрідний брат, Дімка, що недавно переїхав до нас. Ну й добре, менше конкуренції. Хоча їх поведінка діставала не на жарт. А сама ж як поводилася раніше…Ой, не нагадуйте.

Коротче, врешті-решт, це дійшло до того, що не витримали всі й одночасно. На загальному зібранні, що з якогось дива проводилося у нашому дворі, виступив Костик, підтриманий Дімкою. Він вирішив поставити крапку раз і назавжди, хоча його випередила моя ненаглядна кровиночка. 

– Я поки не готовий,– сказонув так сказонув. І то в свої сім років.

– А одружився б?– пробелькотіла Улянка.– Зі мною?

Звісно, що обоє одразу почали віднікуватися на питання, що посипалися з усіх сторін. Я ж залишилася наостанок. Дивилася на Костика з такою вірою в очах, що аж іскрилося. А він, мабуть, вирішив не засмучувати й промовив довгоочікуване: «так, Соню». Всі аж притихли від здивування.

Потім же це мені, звісно, вилилося боком, бо наша дворова братія одноголосно припинила спілкуватися зі мною. А я що? Чи потрібно було це мені? Ні, звісно. Тепер у мене поруч був Костик і надія на світле майбутнє. Краще не заїкатимуся, що вже давно уявила нас у весільних вбраннях і своє, зроблене власними руками з маминих штор, приміряла не раз. Здавалася собі красунею ще ого-го.