Частина 1

 Почувши останні слова, вона сховала обличчя в кутку й гірко заплакала — точніше, продовжила плакати, тільки цього разу взявши вищу ноту. Влаштувавшись поруч із нею, заголосив і Василь, виявляючи солідарність із пригнобленою П'яточкою. Я, недовго думаючи, схопив його за комір і потягнув із кімнати. Той у відповідь підняв таке виття, що навіть Баффі вискочила з сусідньої квартири й зачудовано спостерігала, як я витягаю блаженного, що пручався і хапався за одвірки, чинячи шалений опір. На щастя, саме в цей час прибули поліцейські й, перехопивши в мене свого колишнього колегу, потягнули його до виходу. Той, не припиняючи вити, ковзав ногами по гладкій підлозі, не бажаючи йти, і повсякчас озирався на мене — чи не передумаю!

 Звісно, я не передумав. Тому що всі, ой як мене вже задовбали: що б я не намагався зробити хорошого, у відповідь отримую одні лише проблеми! Провівши наряд до порога й переконавшись, що Василя посадили в карету, вирішив почекати Самаю на вулиці. Вона вийшла за пару хвилин, дещо засмучена й замислена. На щастя, повз якраз проїжджала вільна двоколісна бричка, яка ще й пригальмувала біля нас, і червономордий візник, дихнувши перегаром, поцікавився, чи не треба нам кудись. Я вирішив, що з мене не убуде, якщо трохи проїдемося, тому кивнув, ми сіли в тарантас і неспішно рушили в бік ринку.

 — І все-таки мені шкода П'яточку, вона так щиро радіє будь-якій події, а як зворушливо поводиться, коли розхвалюють її нове вбрання, — засумувала Самая, схиливши голову мені на плече.

 — Ти маєш на увазі ці невинно опущені в підлогу оченята і ладно складені худенькі ручки на фартушку, одна на одній? Та ще маніпуляторка й актриса! А як вона ласкаво цілує жабеня, ніжно погладжуючи і при цьому ридаючи...

 — А може, вона просто весь час мріяла про сім'ю, де всі люблять одне одного і на знак цього дарують милі дрібнички? Може, холодної сніжної ночі, заглядаючи в освітлені вікна щасливих людей, бачила щось подібне й її вразило, в який радісний захват приходили люди, отримуючи подарунки — особливо дітлахи, такі як вона. Дивилася, мерзла і мріяла опинитися на їхньому місці. І ось коли ти нарешті спромігся зробити їй приємне, вона не витримала надміру почуттів і розридалася? — висловила дівчина свій варіант.

 — Ну, може й так, але все одно цей цирк із невинним личком у неї в крові. Так вона виживала на вулиці, тиснучи на жалість і випрошуючи коли поїсти, а коли пару монеток. Але я на сто відсотків упевнений, що й по трупах вона ще й як нишпорила, оббираючи тих до нитки. Не з лихих спонукань — просто жила в такому світі.

 — Тому ти хочеш її віддати!

 — Якщо не почне змінюватися. Я зовсім не бажаю через любов до неї жити відлюдником, боячись завести друзів або привести в дім гостей, тому що не знатиму, що їй наступної миті може спасти на думку. Я прийшов у цей світ нищити чудовиськ, а не вирощувати їх.

 — Стрілку, ти мене лякаєш!

 — Не бійся, мала, Стрілок дитину не скривдить! Ще поміркую, як із нею вчинити.

 Коли дісталися ринкової площі, то відразу ж поринули в щільний натовп найрізноманітнішого люду. Довелося і поштовхатися, і посперечатися з незадоволеними відвідувачами, поки не вибралися на більш-менш вільне місце, шумно видихаючи й обтріпуючись.

 — Ні, треба було брати П'яточку з собою. Вона своєю черговою посмішкою розганяла б зустрічних, звільняючи нам дорогу, і не довелося б працювати ліктями.

 — Знаєш, мені здається, ви варті одне одного, — посміхнулася Самая. — Просто ти вмієш стримуватися до певного часу, а їй поки не зміг прищепити цю чесноту з огляду на те, що сам ще хлопчисько.

 — Про що ти?

 — Про те, що ти ще той бешкетник, тобі тільки дай волю поглузувати з когось!

 — Ну ось, так завжди: що б хто не накоїв, крайнім залишаюся я. Нам, до речі, куди?

 Самая, наче гончак, який відчув здобич, заповзялася цілеспрямовано просуватися в потрібному напрямку й незабаром привела нас до лавки з різноманітним кухонним начинням, зокрема й із чайними сервізами. Я не горів особливим бажанням заходити туди, бо жодної цінності в цьому предметі не бачив. Як на мене, вони практично всі однакові, і яка різниця, з якої чашки пити, аби не протікала. Але дівчина заперечила й заявила, що самій обирати не годиться — потрібно ж із кимось порадитися, тож довелося поступитися. У результаті ми добрих пів години переглядали всілякі чашки та блюдця, шукаючи ідеальне поєднання кольорів і форм. Моя допомога зводилася до того, що мені тицяли черговий виріб, я говорив «нормально», а Самая, критично оглянувши його, повертала назад. Коли перелік зразків уже добігав кінця, дівчина раптом побачила «той самий» і, захоплено ахнувши, заходилася демонструвати мені майже такі самі, як і попередні, чашки й блюдця. Ну а я, щоб швидше покінчити з такою нудною покупкою, теж почав вихваляти цей шедевр, ще й цокаючи язиком, ніби був у захваті від неперевершеного творіння.

 Радісна Самая тут-таки розпорядилася упакувати покупку, і продавець озвучив ціну, почувши яку я ледь не завив. Майже двадцять золотих! Із чого ж такого надзвичайного це творіння виготовлено, що коштує так, ніби само наливає в себе чай?! Але стримався. Доведеться платити, і дорого, за витівки моєї ненаглядної малої, щоб наше життя знову пішло своїм робом. Яка ще домоправителька потерпить, щоб на її життя зазіхали в її ж домі? Інша нас як мінімум вигнала б геть, попри солідну передоплату, і мала б на це повне право.

 Далі ми хотіли піти пошукати торт, але я несподівано побачив інший заклад із назвою «Фотосалон» і потягнув дівчину всередину, окрилений раптовою ідеєю.

 Увійшовши в двері з дзвіночком і розсунувши щільні штори, ми опинилися в невеликому фоє, обвішаному дзеркалами і фотокартками розміром зі стандартний портрет. Самая відразу заходилася причепурюватися, обтрушуватися, розправляти непомітні складочки на одязі та здувати з плеча невидимі пилинки. Я тільки пригладив рукою ледь пророслу щетину на голові й гукнув у нікуди: