Частина 2

 Цілу годину я промурижився у Степанова на допиті, через що практично повністю перейшов у сонний режим, ледь пересуваючи ноги. Хоча майор мене вразив своїм підходом до справи. Він не тиснув авторитетом, не грав у доброго чи поганого поліцейського, не доводив до божевілля, повторюючи раз за разом стандартні запитання, а просто вів невимушений діалог, виводячи допитуваного (тобто мене), на відвертість. За такої розмови навіть не помічаєш як добровільно й за власною волею розповідаєш усе, що знав і не знав, при цьому ще й допомагаючи слідчому будувати цілком адекватні версії подій. Ну що тут сказати — професіонал високого рівня. Але я анітрохи не шкодував, що був повністю відвертий із копом. Тому що в місті не повинно бути страху й крові, і будь-хто, хто зі мною згоден, апріорі стає моїм союзником, якому я допомагатиму чим зможу.

 Перед входом було порожньо. Та й скільки не кинь поглядом — усюди ні душі. Сьома година ранку недільного дня — єдиного вихідного, в який народ намагається виспатися, особливо робочий люд, що цілий тиждень гарує як проклятий. Але куди ж поділася Аня, яка обіцяла дочекатися мене? Може, досі бігає і ловить божевільного Василя.

 Але, пройшовши кілька метрів, в одній із широких ніш будинків, де поліція влаштувала стоянку для свого транспорту, на невеличкому вільному п'ятачку я побачив мою лейтенантку. Щось тихо наспівуючи, вона легенько кружляла в уявному танці, до того ж широко розкинувши руки й не сподіваючись, що такого раннього недільного ранку хтось може стати свідком її короткої хвилини слабкості. Я тихо підкрався і, виглянувши з-за рогу, хотів був пожартувати з неї. Але, поглянувши на її радісне й щасливе обличчя, передумав, хоча й мав повне право зіпсувати їй настрій після всього пережитого за сьогоднішню ніч. І, здавалося б, які пісні та танці, коли загинуло стільки людей і кожен день продовжують гинути? Але спробуй скажи це молодій двадцятирічній дівчині, яка щодня ризикує життям, та ще й веде за собою людей, за яких несе особисту відповідальність. Це її повне право — сховавшись від усіх, віддатися хвилинній дівочій радості, якої вона практично позбавлена в повсякденному житті. Як казав один відомий чоловік у колишньому світі:

Хто сказав, що не потрібна

Пісня на війні?

Після бою серце просить

Музики вдвійні!

 Ну я подумав, подумав і, ще раз озирнувшись, спритно метнувся вперед. Схопивши дівчину за руки, я влився в її танець.

 Вона здригнулася від несподіванки, на мить заціпеніла й спробувала зупинитися та вирватися, але я не відпустив і повів її далі, кружляючи все дужче.

 — Я пам'ятаю цю мелодію, — тихо промовив я, дивлячись на дівчину зверху вниз. — Це шкільний вальс. Не можу забути, як наша вчителька хореографії після безлічі спроб записала мене до самого низу кривоногих невдах — такий я був незграбний і боязкий. Навіть перестала звертати на мене увагу, дозволяючи безкарно тікати зі своїх уроків. За її уявною схемою, в центрі перебували найкращі, наступне коло — підтанцьовка, і третє — кривоногий фон. А я опинився взагалі за бортом, та ще й без пари.

 — Бідненький, — прошепотіла Аня, погладивши мене по щоці.

 — Так подумав би кожен про самого себе і змирився б зі своєю долею. Але я ж упертий: як так — мене, улюбленого, і на задвірки історії? А хрін вам! Я поговорив із мамою, вона зналася з театралами й звела своє чадо з ще однією викладачкою, яка за додаткову плату почала зі мною займатися.

 Зробивши чергове па, я закружляв дівчину під витягнутою вгору рукою, а потім, знову підхопивши під талію, продовжив танцювати.

 — А далі що було? — запитала вона, не відриваючи від мене погляду своїх дивовижно синіх очей.

 — Я так викладався на цих уроках, що ледве доповзав до ліжка. Викладачка потім благала мою матір віддати мене в хореографічне училище, адже з такою пристрастю і завзятістю я міг би багато чого досягти в цьому виді мистецтва. Але я не хотів ставати танцюристом, мене цікавив один-єдиний танець.

 У розпал випускного балу, щойно зазвучали перші мотиви вальсу, я підійшов і при всіх запросив розчаровану в мені вчительку (до речі, зовсім ще не стару жінку) на танець. При всіх вона не могла відмовити й, криво посміхаючись, погодилася, внутрішньо готуючись до ганьби та єхидних коментарів. Але коли ми почали танцювати!.. Наприкінці нам аплодував увесь зал, і мої однокласники в тому числі.

 — А що вона тобі сказала після танцю?

 — Я сказав. Провівши, як годиться, даму до місця, промовив: «Є час бути не таким, як усі — потворним, незграбним, і є час бути кращим за всіх». За що ще й п'ятірку за чверть отримав від учительки літератури, яка стояла поруч і чула мою фразу.

 Дівчина, раптово ставши навшпиньки, притиснулася до мене, і я не встиг отямитися, як ми злилися в довгому й пристрасному поцілунку.

 Не знаю, як довго наші душі перебували в нірвані, але з неї мене витягнуло легке поплескування по спині й уже знайома фраза:

 — Вітаю! Мене звати Василь! Допомога потрібна?

 — Ось тут я не зрозумів: а хіба він зараз не повинен бути в дорозі до психіатричної лікарні? — поцікавився я в Ані, яка дивилася на мене розімлілими очима й ще не оговталася після поцілунку.

 — Ти про кого? — перепитала вона, потроху приходячи до тями.

 Я нічого не відповів, а лише відступив убік, показавши їй колишнього підлеглого, який переминався з ноги на ногу і, побачивши, що ми дивимося на нього, дружньо помахав рукою.

 — Так, здається, я вже сама нічого не розумію. Адже на власні очі бачила, як його саджають в екіпаж до лікаря двоє моїх хлопців, яким за моїм наказом належало супроводити його до місця призначення. Зараз я зв'яжуся з ними та дізнаюся, що в них сталося.

 Але зв'язуватися ні з ким не довелося, бо в кінці вулиці з'явилася карета — дівчина впізнала саме ту, в якій повезли Василя. Коли вона зупинилася біля нас, я заледве стримав посмішку, побачивши, як із неї виходить парочка здоровенних поліціянтів, червоних як помідори. Збентежено опустивши очі, вони почали, плутаючись і затинаючись, пояснювати маленькій лейтенантці, яка грізно дивилася на них знизу вгору, як вони проґавили супроводжуваного. Хлопці ще довго мучилися, підбираючи правильні слова на своє виправдання, але тут із карети вискочив той самий лікар-психіатр і, побачивши Васю, відразу попрямував до нього. Оглянувши свого майбутнього пацієнта з ніг до голови (причому навіть змусив того розкрити рота й заглянув усередину, незрозуміло що збираючись там побачити), він задоволено кивнув самому собі. Тоді оголосив небу, який цікавий випадок йому дістався, і в двох словах пояснив нам, що сталося.