Частина 2

 Поки майстрові поралися зі своїми приладами, народ потроху розбрівся хто куди, кучкуючись за інтересами. Тож по завершенні робіт Тихону довелося гучним голосом підкликати всіх до себе і донезмоги серйозним тоном оголосити, що кров із носа треба спуститися на нижній ярус. Оскільки, оглянувши вузли, дійшли висновку, що існує ймовірність поломки на нижньому ярусі з вельми неприємними наслідками, яка в разі чого відгукнеться всьому місту через затоплені каналізації. Ми для порядку погундосили, що в того всі можливі несправності загрожують катастрофічними наслідками світового масштабу — мовляв, гвинтик відлетить і планета зрушить з осі, — але потім погодилися піти ще туди й усе, на сьогодні досить.

 Але перед спуском на нижній ярус знову вийшла заминка. Річ у тім, що аби потрапити в нижні яруси, треба було лізти у вузький люк, де зяяла непроглядна темрява. А після недавньої сутички з полчищами щурів спускатися в невідомий та неосвітлений закуток не бажав ніхто. На моє запитання, а якого біса там нічого не видно, інженери відповіли, що після проведення потрібних робіт у всіх точках другорядної важливості світло вимикають із метою економії магічних каменів енергії, які живлять усю систему. Вони досить рідко трапляються у вільному доступі, щоб їх можна було необачно використовувати, не дбаючи про збереження і цілісність. Тому там і темно, але якщо спуститися вниз — одразу внизу зліва є тумблер, який вмикає освітлення.

 Ну ми й запропонували лізти їм самим туди, якщо знають там усе навпомацки. Але тут Тихон заявив, що працівникам їхнього департаменту за технікою безпеки заборонено першими йти комунікаційними лініями — мовляв, якщо щось трапиться, ніхто, крім них, не має потрібних знань. А на те, що їх і так четверо, і якщо щось станеться, залишається ще троє компетентних техніків, він заперечив, що в кожного є своя вузька спеціалізація, на якій слабко розуміються інші. Усе, мовляв, знати неможливо.

 — А хай Беня лізе, — заявив Гунявий, озираючись на напружених конвоїрів. — Він худий, щури на нього точно не спокусяться. Ну а якщо і схрупають, то й іншого не проблема знайти.

 Беня втягнув голову в плечі і почав безпорадно озиратися, шукаючи підтримки у своїх старших товаришів.

 — Беню не віддам! — рішуче заявив Тихон. — Він надзвичайно талановитий, і я бачу в ньому наше майбутнє. Не час і не місце розкидатися такими талантами!

 — А з чого це ти, Тихоне, так заметушився? — запитав я у нього з підозрою в голосі. — Що там внизу, про що ми не знаємо?.. Може, ти чогось недоговорюєш? 

— Та нічого там не повинно бути! Даремно тільки паніку наганяєте!

 — Так нічого немає чи не повинно бути? Ти вже якось давай визначся, — не відставав я. — Мені здається, і такої зграї щурів, що на нас напали в цій залі, теж не повинно було бути. А раптом там взагалі… їхня матка сидить, з бика зростом і мільйонним виводком!

 Народ навколо аж здригнувся від таких моїх припущень. А у бідного стажиста Бенчика навіть сльози на очах виступили. Лізти в ту дірку він однозначно не хотів — ні першим, ні другим, а хотів повернутися в минуле, в момент, коли вибирав спеціалізацію, і піти по стопах матері-бухгалтера, щоб сидіти зараз у тихому, теплому приміщенні, перекладаючи папери з місця на місце та складаючи місячні звіти…

 Загалом почалася суперечка, яка переросла в безконтрольний галас. Гунявий і я твердили, що раз там технічна несправність, то і лізти туди треба майстрам, виправляти. Тихон, як твердолобий баран, зациклився на своїй техніці безпеки, цитуючи різні витяги зі зводу правил — мовляв, перед проведенням технічних робіт приміщення попередньо повинні перевірити озброєні люди на предмет сторонніх осіб або іншої живності.

 Ми відразу заявили, що штрафники озброєною групою не вважаються, тому що на трьох є усього один револьвер, який практично марний при масовому нападі. А іншими навичками в групі володів тільки Ворот, але він настільки великий, що проштовхнути його в люк займе багато часу. Про те, що Гунявий теж володів масовим закляттям, і він, і я скромно промовчали, а решта, схоже, і не помітили. А оскільки найбільш спорядженою групою за арсеналом і заклинаннями були «світлі», то нехай і вибирають когось зі своїх.

 Олівія тут же відрізала, що стажисти — ще досить слабкі та недосвідчені бійці, щоб вступати в самостійне протистояння, а вона не може собі дозволити залишити їх без опіки, тому що несе за хлопців відповідальність. Але, оскільки ми є штрафниками і на нас висить провина перед містом, то нам надається шанс повністю її спокутувати.

 Ворот ледь стримав Гунявого, який стрибнув у її бік зі швайкою в руці. Ззаду голосно й попереджувально клацнули затворами конвоїри.

 І тут я запропонував кинути жереб: мовляв, на кого випаде, той і полізе, а вже разом придумаємо, як його підстрахувати. Хтось відразу ж запропонував для підстраховки кинути туди гранату, але тут знову закипів Тихон, і ідею не прийняли. Загалом від мого геніального задуму народ пожвавився, і всі знову почали галасувати, вибираючи варіант жеребкування — чи то папірці у касці, чи то довгі й короткі палички.

 Зненацька мій погляд зупинився на Олівії, яка, гордо піднявши підборіддя, іронічно спостерігала за метушнею. А стояла вона практично біля самого чорного зіву розчиненого люка, і тільки ткни…

 — Чорт! — вилаявся я, ненавмисно наступивши на мерзотні рештки пацюка, і, відступаючи, незграбно повернувся, при цьому легенько штовхнувши Тихона, що стояв поруч.

 Той до цього щось тихо пояснював одному з інженерів, теж похитнувся і, своєю чергою, плечем зачепив бідолаху Беню, який усоте проказував молитву, щоб усе швидше закінчилося. А оскільки він особливою стійкістю не відрізнявся, та ще й був кволої статури, то від несподіваного поштовху впав прямо на Олівію, що стояла поруч...

 Та, не втримавши рівноваги, з гучним криком відразу полетіла вниз, у люк, але інстинктивно встигла вхопити Беню за одяг і потягнула його за собою. Два голоси, які у ту ж мить заволали як навіжені, злилися в один, і через секунду пролунав гуркіт тіл, що котяться по залізних сходах, а потім — добірна лайка, пересипана матюками.