Частина 1

 Народ тим часом, «перейнявшись» важливістю завдання, потихеньку попрямував за інженерами, які від нетерпіння вже почали пританцьовувати на місці. Ще б пак — роботи непочатий край, а ми тут ляси точимо. Аня непомітно стиснула мою руку й відійшла до своїх, а повз мене поодинці почали рухатися мої супутники на найближчі кілька годин. Багато з них кидали в мій бік погляди, що виражали увесь спектр емоцій: від майстрових — схвальні, від стажистів — зацікавлені, похмурі й зухвалі — від Олівії, а Гунявий взагалі, зовсім нікого не соромлячись, підняв великий палець угору на знак схвалення.

 Я лише злегка кивнув на його відгук, криво посміхнувшись і, прилаштувавшись за широченною спиною Ворота, поплентався в потрібному напрямку. Замикали ходу приставлені до нас конвоїри Василь і Крон з автоматичною зброєю напоготові. Виходячи по одному в невеликі двері, оббиті залізом, ми поступово залишали залу, яка ставала незвично порожньою після недавнього скупчення людей. Перед тим як остаточно переступити поріг, я озирнувся і, вихопивши поглядом маленьку фігурку лейтенантки, яка не переставала дивитися мені вслід, дружньо підморгнув їй. Вона одразу помахала мені у відповідь, при цьому нервово закусивши нижню губу.

 За дверима на нас чекали сходинки вниз, на цілих три прольоти, проминувши які, ми опинилися в іншому великому залі, але вже заповненому гучними приладами, трубами різного діаметра та якимись агрегатами, що викидали густі клуби пари.

 — Цю велич створив сам містер Ейнштейн пів століття тому, — прокричав головний із майстрових, той самий Тихон, повчально піднявши вказівний палець догори, і додав: — І все працює досі, як годинник! Головне — вчасно проводити техогляд та профілактику: десь почистити, десь підмазати... і все з новою силою пихтить та крутится, роблячи місто чистим і квітучим, не те що раніше. А зараз, громадяни системні, прохання надіти респіратори, оскільки запахи в тунелях стоять неприємні, а іноді й зовсім важко вдихувані. Та ще буде прохання, аби ви на свій розсуд поділилися так, щоб частина з вас ішла попереду, а інша прикривала тил. Ми люди робочі, до зброї та бійок незвичні, якщо якась небезпека, то боюся, в цій справі помічники з нас ніякі, так що в цьому питанні ви за головних. Адже озиратися на всі боки треба пильно. Зомбі — цих так, давно не бачили, а от пацюки доволі часто дошкуляють. У цьому ваша командирка права, але тільки через незнання чи з якоїсь іншої причини промовчала, що тільки за останній рік двоє наших уже зникли безслідно... Так що відставати чи губитися не раджу. І головне — стежте, щоб з-за труб під стелею якийсь пацюк не кинувся вам на потилицю. Вони це люблять, особливо великі особини.

 От на біса старий гайковерт ляпнув отаку-от хрінь просто на вході! У мене й так не було особливого бажання тягатися смердючою каналізацією, то тепер ще весь час тремтітиму в очікуванні, що на спину раптом заскочить зубасте чудовисько та вчепиться в шию... брр! Та хоч як мене пройняло, а стажисти, яких разом із наставницею визначили в авангард і які досі й так не відходили один від одного ні на крок, після слів Тихона мало не на спину Олівії повилазили. Тій навіть довелося на мить зупинитися і зробити їм зауваження.

 Спочатку нібито все йшло нормально. Після десяти хвилин ходіння зупинилися біля великої залізної шафи, що гуділа, з безліччю приладів і датчиків, де Тихон, щось повертівши та підкрутивши, почав списувати показники з осцилографа в засмальцьований зошит. Потім добрих п'ять хвилин із поважним виглядом викладав своєму стажистові основи своєї нелегкої, але всіма шанованої справи. Стажист, якого звали Беня, а старий ласкаво іменував Бенчиком, наслідуючи свого наставника, теж дістав зошит і почав гарячково фіксувати його промову, намагаючись не пропустити жодного слівця, чим викликав задоволений вираз на обличчі в оратора.

 Ми ж постояли, понудьгували, а потім пішли далі. Мені навіть почало подобатися таке завдання, якби ще не запах, що проникав навіть крізь респіратор. Але в цьому світі скрізь за межею міста щось та смерділо, так що це ще не найгірший із варіантів. Але чим далі ми заходили, тим гострішим ставало відчуття присутності живих істот. То швидка тінь промайне в темряві бічних відгалужень, то тонкий писк долине з-за рогу. Далі — гірше: деякі особливо нахабні пацюки перестали навіть ховатися, неквапливо блукаючи у власних справах. А одна так взагалі встала перед нашим загоном на задні лапи, обнюхала повітря та й подибала повз, при цьому ще й задом крутячи.

 Ось вона і стала першою жертвою нашої команди. В Олівії від такої нахабності не витримали нерви, і вона шмальнула в нахабну дупу зі свого незвичайного ствола. Зброя видала тихе «шмяк», і половини пацюка як не було, а перед цим тіло жертви ще й освітила червона цятка лазерного прицілу. Хочу-хочу! Мені б такий точно не завадив.

 Але далі стало не до роздумів. Напевно, один із пацюків — чи то подружка вбитої, чи то друг — імовірно, крикнув по-своєму: «Наших б'ють!»... І тут понеслося. Тварюк додалося в рази, і всі почали стрибати у наш бік, ніби в ту ж мить усі разом сказилися. Як і попереджав Тихон, на трубах зашелестіли десятки тіл, і зверху на нас теж посипалася лавина товстих, відгодованих і зубастих тварюк, намагаючись опинитися на наших спинах. Тож стріляти довелося і поверху, і понизу, весь час крутячись та міняючи позицію, щоб не підставитися під зуби всюдисущих гризунів.

 Олівія, яка йшла попереду, виявилася молодцем, тому що встигала роздавати команди своїм підопічним і при цьому вести влучний та прицільний вогонь — чіткими й тихими пострілами вона не давала щурам жодного шансу. Омут більше контролював, ніж убивав: він одним махом заморожував десятки тушок, підставляючи їх під ураганний вогонь, хоча зрідка й кидався в особливо великі купи крижаними голками. З воїном було не зовсім ясно: начебто й махав своєю катаною як очманілий, але чи завдавав хоч якоїсь шкоди — у круговерті бою було не вгледіти.

 Гунявий взагалі не брав жодної участі в протистоянні: одна рука в кишені, іншою вертів чотки, а заразом і всіх щурів, разом узятих, лише іноді ухиляючись від особливо спритних особин. Зате Ворот винищував щуряче плем'я за двох. Він умить перетворював навколишню тверду поверхню на подобу сипучого піску, і коли чергова хвиля щурів провалювалася в неї, бетон одразу ж тверднув, розчавлюючи у своєму нутрі відразу по кілька десятків ворогів. Щоправда, не всі особини встигали повністю провалитися — інші так і залишалися замурованими в бетон, а різні частини їхніх тіл стирчали назовні, тому що не встигли повністю поглинутися розчином. Такі гинули або під нашими чоботами, з хрускотом і писком, або потім їхні випнуті кінцівки доїдали їхні ж родичі. Страшна смерть!